Читать «Чарівник Країни Оз» онлайн - страница 15

— Он як! Дивна тваринка і — тепер я й сам бачу — напрочуд маленька. Певно, тільки такому боягузові, як я, не соромно кривдити цього малюка.

— А чому ви стали боягузом? — спитала Дороті, зачудовано дивлячись на великого звіра.

— Для мене самого це загадка, — відповів Лев. — Певно, я такий народився. Всі інші лісові звірі чекають од мене геройських подвигів, бо нашого брата лева вважають царем звірів, а я от — боягуз. Єдине мене виручає: варто мені рикнути, як усе живе лякається й тікає з моєї дороги. Навіть людина, якої сам я страх як боюся, кидається навтікача. А тим часом якби слон, тигр чи там ведмідь запропонували мені помірятися силою, я б накивав п’ятами — я ж усього боюся. На щастя, всі вони, зачувши мій голос, самі втікають, хто куди бачить. Ну, а я дивлюся їм услід і думаю: тікайте, тікайте, полотном доріжка!

— Який сором! Цар звірів не має права бути боягузом, — зауважив Страшило.

— Знаю, — відповів Лев і кінчиком хвоста змахнув з ока сльозу. — Це моє велике нещастя, через нього все моє життя йде шкереберть. Та що тут удієш: за найменшої небезпеки мені серце заходиться.

— То, мабуть, воно у вас хворе, — озвався Бляшаний Лісоруб.

— Мабуть, — погодився Лев.

— Що ж, тоді радійте, — сказав Бляшаний Лісоруб. — Бо це ознака того, що ви маєте серце. А от я його не маю й тому про серцеву хворобу можу тільки мріяти.

— Можливо, якби я не мав серця, то й страху не знав би, — задумливо мовив Лев.

— А мозок у вас є? — поцікавився Страшило.

— Та, певно ж, є. Я, правда, ніколи не перевіряв, — відповів Лев.

— Я йду до великого чарівника Оза просити, щоб він дав мені мозок, бо моя голова напхана соломою, — повідомив Страшило.

— А я проситиму, щоб він дав мені серце, — сказав Лісоруб.

— А я, щоб допоміг нам з Тото вернутися до Канзасу, — докинула Дороті.

— Як ви гадаєте, чи міг би Оз надати мені сміливості? — спитав лякливий Лев.

— Та йому це зробити, мабуть, не важче, ніж дати мені мозок, — сказав Страшило.

— Чи мені дати серце, — докинув Бляшаний Лісоруб.

— Чи перенести мене до Канзасу, — мовила Дороті.

— Тоді, якщо ваша ласка, я піду з вами, — попросив Лев. — Бо далі жити боягузом не можу.

— Ми радо приймемо вас до свого гурту, — відповіла Дороті. — Ви будете відлякувати хижих звірів. Схоже на те, що вони боягузливіші від вас, якщо панікують, зачувши самий ваш голос.

— Авжеж, боягузливіші, — погодився Лев. — Та це, однак, не означає, що я сміливець. Ні, я справжнісінький страхополох, і поки я такий — не знати мені щастя.

Тепер уже вп’ятьох вони рушили далі. Лев велично крокував поряд із дівчинкою. Тото спочатку неприязно шкірився на нового супутника — не міг забути, як той роззявив на нього свою величезну пащу: але неприязнь поволі зникла, а згодом Тото й лякливий Лев стали друзями-нерозлийвода.

Кінчився той день без будь-яких пригод, за винятком хіба однієї: Бляшаний Лісоруб ненароком роздушив жука, що повз через дорогу, й дуже засмутився (він весь час старався не заподіяти шкоди нічому живому). Від жалю Лісоруб навіть заплакав, кілька сліз повільно скотилося по його обличчю, й шарніри, на яких тримались щелепи, зразу заіржавіли. Коли Дороті звернулася до нього з якимось запитанням, Бляшаний Лісоруб не зміг розтулити рота, бо щелепи йому геть заціпило. Страшенно злякавшися, він знаками почав просити Дороті, щоб вона допомогла, але дівчинка ніяк не могла збагнути, чого він хоче. Лев також здивовано кліпав очима. Тільки Страшило все зрозумів: вихопивши з козубця маслянку, він змастив Лісорубові щелепи, й той здобувся нарешті на слово.