Читать «Чарівник Країни Оз» онлайн - страница 14
Ліман Френк Баум
ЛЯКЛИВИЙ ЛЕВ
Наші мандрівники йшли і йшли дрімучим лісом, спотикаючись тепер мало не на кожному кроці, бо жовтий цегляний шлях був геть устелений сухим гіллям та опалим листям. У цьому закутку лісу майже не водилося птахів, вони ж бо люблять вільний простір і щедре сонце. Але з-за дерев раз у раз чулося гарчання якогось хижого звіра, і серце дівчинки злякано завмирало, бо вона не знала, що то за звір. Зате Тото знав: він тулився до ніг своєї хазяйки й навіть не гавкав у відповідь.
— Чи довго нам ще йти лісом? — спитала Дороті в Бляшаного Лісоруба.
— Не скажу, бо сам ніколи не ходив до Смарагдового Міста, — відповів той. — Але мій батько один раз відвідав його і, пам’ятаю, розповідав мені, тоді ще малому хлопцеві, що то була подорож тривала й небезпечна, хоч поблизу самого міста починався край небаченої краси. Але поки при мені моя маслянка, я нічого не боюся. Страшилові теж ніхто не заподіє лиха, а вам і поготів, бо на чолі у вас — печать поцілунку Доброї Відьми.
— А Тото? — стурбовано запитала дівчинка. — Хто захистить Тото?
— В разі небезпеки ми й самі захистимо його, — відповів Бляшаний Лісоруб.
Тільки-но він це сказав, у хащі розлігся жахливий рик, і звідти вистрибнув величезний Лев. Лапою він так уперіщив Страшила, що той, ніби м’яч, перекотився через шлях. Потім Лев напав на Бляшаного Лісоруба і спробував роздерти його, та ба, хоч Лісоруб брязнувся навзнак і про всяк випадок завмер, гострі пазурі хижака навіть не подряпали металу.
І тут малий Тото, люто гавкнувши, помчав назустріч ворогові. Лев перекусив би його навпіл — уже навіть пащу роззявив — але Дороті врятувала песика: з усього розмаху вона ляснула звіра по носі й закричала:
— Не смійте кусати Тото! Як вам не соромно — такий великий, а нападає на малого!
— Ніхто його не кусав, — відповів Лев і потер лапою ніс.
— Але ви хотіли його вкусити! Ви просто здоровенний боягуз, ось ви хто!
— Та я й сам це знаю, — відповів Лев і засоромлено похнюпився. — Я давно це знаю, але чим тут зарадиш?
— То вже ваша турбота. Навіщо ви вдарили бідолашного Страшила, безневинну солом’яну істоту?
— Невже він солом’яний? — здивувався Лев, спостерігаючи, як Дороті піднімає Страшила, ставить на ноги й підбиває, мов подушку.
— Ніби ви не бачите! — все ще розгнівано відказала дівчинка.
— То ось чому він так покотився, — мотнув хвостом Лев. — Я й сам здивувався, коли він перелетів через дорогу. А той, другий, теж солом’яний?
— Ні, він бляшаний, — відповіла Дороті, допомагаючи Лісорубові звестися на ноги.
— Тепер мені ясно, чому я притупив об нього пазурі, — сказав Лев. — Коли я дряпнув його, мені аж мороз поза шкірою пішов. А що то за звірятко, яке ви так любите?
— Це мій песик Тото.
— А він який — солом’яний чи бляшаний?
— Не солом’яний і не бляшаний. Він… він м’ясний.