Читать «Кульбабове вино» онлайн - страница 6

Голос його долинув наче з дна замшілої криниці, звідкись ген з-під води, і звучав глухо й таємниче.

Під Дугласом шепотіла трава. Він опустив руку й відчув нею пухнасті зелені піхви. Десь далеко внизу ворухнулися в черевиках пальці його ніг. У вухах, наче в мушлях, зітхав вітрець. По блискучих опуклостях його очей перебігали яскраві відбитки навколишнього світу, наче миготливі образки в кришталевій кулі. Барвисті квітки, розкидані по зеленому лісовому килиму, пломеніли, ніби маленькі сонця й вогнисті клаптики неба. По неозорому, перекинутому догори дном озеру небесного склепіння, мов пущені вистрибом камінці, гасали птахи. Дуглас надсадно дихав крізь зціплені зуби, вбираючи в Я себе крижаний холод, а видихаючи жар. Комахи електричними іскрами пронизували повітря. Десять тисяч волосин на Дугласовій голові виросли на одну мільйонну частку дюйма. Він чув, як у кожній його скроні б’ється по серцю, третє калатає в горлі, ще двоє пульсують у зап’ястках, а справжнє серце лунко гупає в грудях. Усе його тіло дихало крізь мільйони відкритих пор.

«Я справді живий! — думав він. — Досі я цього не знав, а як і знав, то не запам’ятав!»

Він голосно вигукував це подумки ще і ще, разів із десять! Подумати лишень! Ось уже дванадцять років живе — і тільки збагнув! Тільки тепер, зчепившись із Томом, знайшов отут, під деревом, цей рідкісний хронометр, цей злотосяйний годинник з гарантією безупинного ходу років на сімдесят.

— Дуг, тобі не болить?

Дуглас дико зойкнув, обхопив Тома руками й покотився з ним по траві.

— Дуг, ти що, здурів?

— Здурів!

Вони котилися схилом пагорба, і їхні очі й роти були повні сонця, що яскріло скалками жовтого скла; вони хапали повітря, наче викинуті на берег форелі, і реготали до сліз.

— Дуг, ти не збожеволів?

— Ні, ні, ні, ні! І Дуглас заплющив очі й побачив плямистих леопардів, що м’яко ступали в темряві.

— Томе! — мовив він. А тоді тихіше: — Томе… Чи всі і люди на світі… знають, що вони живі?

— Та певне. Аякже! Леопарди нечутно зникли у глибшій темряві, куди вже не сягало око.

— Сподіваюся, що так, — прошепотів Дуглас. — Атож, сподіваюся, що знають.

Він розплющив очі. Батько стояв на пагорку високо над ним, на тлі помережаного зеленим листям неба, і, взявшись руками в боки, сміявся. Їхні очі зустрілись, і Дуглас ураз нашорошився. «Тато знає, — подумав він. — Усе це замислено наперед. Він зумисне привіз нас сюди, щоб зі мною таке сталося. Це його витівка, він усе розуміє. І тепер знає, що і я здогадався».

Зверху спустилася дужа рука й підняла його в повітря Похитуючись на непевних ногах між батьком і Томом, подряпаний, розпашілий, усе ще вражений і сповнений побожного остраху, Дуглас обережно поторгав свої і мовби не свої лікті і вдоволено облизнув розбиту губу. Потім звів очі на батька й Тома.

— Я понесу всі відра, — сказав він. — Цього разу дайте мені самому.

Лукаво посміхаючись, вони віддали йому відра.

Дуглас стояв, злегка похитуючись, руки йому відтягував важкий від соку, солодкий лісовий вантаж. «Мені треба відчути все до кінця, — думав він. — Дайте мені стомитися, відчути справжню втому. Я не повинен забути, що я живий, я ж тепер знаю, що живий, і не повинен забути про це ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра».