Читать «Ім"я Рози» онлайн - страница 321

«Я тебе не розумію, - мовив Хорхе. - Ти спишна пояснюєш мені, як твої міркування привели тебе до мене, а потім виявляється, що ці міркування були хибними. Що ти хочеш мені цим сказати?»

«Тобі нічого. Мене це дещо спантеличило, ось і все. Але байдуже. Важливо, що я тут».

«Господь сурмив у сім сурем. І ти, нехай навіть помиляючись, почув невиразне відлуння того звуку».

«Ти вже говорив це у проповіді вчора ввечері. Ти з усіх сил переконуєш себе, що за всім цим лежить Божий замисел, щоб приховати від себе самого те, що ти - вбивця».

«Я нікого не вбивав. Кожен потрапив у пастку, приготовану йому долею, через свої гріхи. Я був лише знаряддям».

«Вчора ти сказав, що Юда теж був знаряддям. А все ж його було проклято».

«Я пристаю на ризик прокляття. Господь відпустить мені, бо знає, що я діяв заради Його слави. Моєю повинністю було захистити бібліотеку».

«Ще кілька хвилин тому ти був готовий вбити й мене, і цього хлопця...»

«Ти кмітливіший, але не кращий від інших».

«То що ж тепер буде, коли я розкрив твій обман?»

«Хто знає, - відповів Хорхе. - Мені не залежить на твоїй смерті. Може, я зумію переконати тебе. Та скажи мені, як ти здогадався, що йдеться про другу книгу Арістотеля?»

«Того, що ти гримів анатемами проти сміху, мені, звісно, було б замало, як і того, що я почув про бесіду, яку ти мав з іншими. Мені допомогли нотатки, що їх залишив Венанцій. Спершу я не розумів, що вони означають. Але там згадувалося про безсоромний камінь, який котиться рівниною, про цикади, які співатимуть із землі, про шанигідні смоківниці. Я вже десь читав щось подібне: і за ці дні я це з'ясував. Ці приклади Арістотель наводив ще у першій книзі "Поетики" та в "Риториці". Відтак я згадав, що Ісидор з Севільї говорить про комедію, що вона повідає про stupra virginum et amores meretricum... Поступово в моїй голові вималювшіася ця друга книга, такою, якою вона мала б бути. Я можу переповісти її тобі майже всю, не читаючи сторінок, якими ти хотів отруїти мене. Комедія зароджується в komai, себто у поселеннях селян, як жартівливий обряд після трапези або свята. Вона не повідає про мужів знаменитих і могутніх, а про істот мізерних і смішних, та не лихих, і не закінчується смертю головних героїв. Вона досягає ефекту смішного, показуючи вади й хиби звичайних людей. У бажанні сміятися Арістотель вбачає добру силу, яка може мати також пізнавальне значення. Адже вона промовляє дотепними загадками і неочікуваними метафорами, а ще показує речі іншими, ніж вони є, і цим нібито дурить нас, а насправді примушує придивитись краще і сказати: он як воно насправді було, а я й не знав. Вона несе істину, зображаючи людей і світ гіршими, ніж вони є і ніж ми про них думаємо, - в кожному разі гіршими, ніж нам їх показують героїчні поеми, трагедії, житія святих. Так там написано?»