Читать «Північні оповідання» онлайн - страница 3

_{Моторошна картина! Але чи завважували ви, дорогі читачі, як наші ж таки бабусі й дідусі, яким випало на долю пережити штучно організований тоталітарним сталінським режимом страшний голод 1933 року, дотепер у скринях та на горищах роблять запаси продуктів…}

_{Глибока житейська правда — ось що особливо цінне в творах Джека Лондона. Так, вона подекуди страшна, ця правда — але тим переконливіша.}

_{Своїми книжками письменник наполегливо доводив, що і в найтяжчих обставинах, найжорстокіших випробуваннях людина не є безпорадною. Все вирішують її духовні якості, її воля, людяність, почуття морального обов'язку, віра. Саме ці риси не дають розчинитися книжкам Джека Лондона в безконечних потоках усеможливої сучасної й не дуже белетристики, а до глибини душі заполонюють юного читача; вчать його жити за законами правди й моралі; дарують йому впевненість у власних силах і можливостях на довгій і часто тернистій дорозі життя.}

_{Іван Андрусяк}

ЖАГА ДО ЖИТТЯ

Хто добре жив і кинув все,

лиш той здобуде гарту, –

і виграти потрапить той,

хто ставить все на карту.

они ступали, кульгаючи, до річки; сходячи вкритим каменюками берегом, передній заточився і мало не впав. Обидва були стомлені й виснажені, з облич їм не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала і підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожен ніс рушницю. Вони ступали, схиливши низько плечі, а ще нижче голову, втупившись очима в землю.

— Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці, — промовив задній.

Голос його звучав одноманітно, без усякого виразу. Він говорив байдужно, і перший, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між каміння, не озвався ні словом.

Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоч вода була холодна, як крига, — така холодна, аж кості нили і затерпали ноги. Подекуди шумливий вир сягав їм до колін, і обидва вони втрачали опору.

Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні й ледве не впав, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Мабуть, у нього запаморочилась голова; заточившись, він випростав вільну руку, ніби шукав опертя. Ставши рівно, він спробував ступити вперед, але знов похитнувся і мало не впав. Тоді він поглянув на товариша, котрий навіть не озирнувся.

Цілу хвилину він стояв нерухомо, ніби щось обмірковуючи. Потім гукнув:

— Агов, Біле! Я підвернув ногу!