Читать «Заручені» онлайн - страница 409

Заливаючись слізьми, ніби він також був один із тих, у кого випрошувано це своєрідне прощення, Ренцо відступив убік і став біля якогось куреня. Він стояв там і чекав, напівсхований від поглядів оточуючих, вистромивши вперед тільки голову, з широко розплющеними очима. Його серце прискорено билось, але водночас у ньому зажевріла якась нова й особлива віра, породжена, гадаю, тим зворушенням, яке викликали в Ренцо проповідь і оця картина зворушення загального.

І ось з'явився падре Феліче, босий, з мотузкою на шиї, з високо піднятим довгим, важким хрестом. Його бліде й схудле обличчя виказувало каяття й воднораз мужність. Він ступав повільним, але твердим кроком людини, яка тільки й думає про те, щоб щадити слабості інших. Та й взагалі всім своїм виглядом він нагадував людину, якій надмірна праця й злигодні додавали сили витерпіти те, що було нерозривно пов'язане з її служінням. Слідом за ним ішли старші діти, переважно босоніж, лише декотрі були зовсім одягнені, а більшість просто так, в самих сорочках. Потім ішли жінки, майже кожна вела за руку яку-небудь дівчинку, й усі славили співом Господа. Їхні кволі голоси, бліді й знесилені обличчя могли наповнити співчуттям душу всякого, хто б спостерігав це видовище. Ренцо пильно вглядався в тих, що проходили, продивляючись ряд за рядом, обличчя за обличчям, не пропускаючи жодного. Процесія рухалася так повільно, що він мав цілковиту змогу робити це. Люди йшли і йшли, а він дивився й дивився, та все намарне. Ренцо швидко обвів поглядом останні ряди. Їх уже лишилося небагато; останній ряд; ось пройшли всі. Обличчя незнайомі. З безсило звислими руками й похиленою головою супроводив Ренцо поглядом останній ряд жінок, а за ним уже йшов ряд чоловіків. Юнак увесь напружився, в серці зродилася нова надія, коли за чоловіками показалося кілька возів, на яких сиділи ті, що видужували, але ще були неспроможні ходити. Тут жінки їхали останніми, і вся валка рухалася повільно, тому Ренцо зміг роздивитися буквально всіх, жодна не уникла його погляду. І що ж? Він вдивлявся в перший віз, у другий, у третій і так далі з однаковим успіхом, аж до останнього, на якому вже нікого не було, крім одного капуцина з поважним обличчям і ціпком у руці, розпорядника всього ходу. Це був той самий падре Мікеле, якого, як ми вже казали, було дано падре Феліче в помічники для управління лазаретом.

Отак розвіялася така дорога надія й, зникаючи, не тільки забрала з собою втішення, але й залишила Ренцо в куди гіршому стані, ніж попередній. Тепер найкращим виходом здавалося знайти Лючію хворою. Проте, хоча до цієї надії додалося тепер почуття чимраз більшого страху, бідолаха все ж ухопився всіма силами душі за цю жалюгідну й слабку ниточку. І попрямував у той бік, звідки прийшла процесія. Опинившись біля підмурка каплиці, він укляк на останній сходинці й проказав молитву до господа, або ж, вірніше, якусь суміш недомовлених слів, уриваних фраз, вигуків, благань, скарг, обіцянок. Це була одна з тих промов, з якими не звертаються до людей, бо вони не мають ні достатньої проникливості, щоб зрозуміти їх, ані терпіння, щоб їх вислухати.