Читать «Заручені» онлайн - страница 407

Восьмикутна каплиця, піднята на кілька сходинок, вивишаючись посеред лазарету, відкрита з усіх боків і підтримувана лише пілястрами та колонами, була, так би мовити, ажурною будівлею. Ззовні кожен бік являв собою арку між двома колонами. Всередині містився портик, охоплюючи кільцем те, що можна було б назвати власне церквою, яка складалася всього з восьми арок, відповідних зовнішнім аркам і увінчаних дзвіницею, тож поставлений у її центрі вівтар було видно з будь-якого вікна лазарету і майже з будь-якого місця двору. Тепер, коли призначення будівлі стало зовсім іншим, зовнішні прогони замуровано, але старий каркас, лишившись незайманим, чітко вказує на попередній вигляд і колишнє призначення.

Не встиг Ренцо ступити кількох кроків, як побачив падре Феліче, який промайнув у портику каплиці й з'явився під середньою аркою з боку, що був повернутий до міста. Внизу перед каплицею, якраз на головній алеї, стояв невеликий натовп. Падре прибрав відповідної пози, і Ренцо відразу здогадався, що він почав свою проповідь.

Юнак закружляв бічними доріжками, щоб стати позаду слухачів, як те радив йому падре Крістофоро. Добувшись туди, він зупинився, боячись поворухнутися, і обвів зором натовп. Але з цього місця йому було видно лише голови, я сказав би, наче бруківку з голів. Посередині деякі були позапинані хустками або покривалами. Саме на них він і скерував з особливою увагою свій погляд. А що йому й там не вдалося нічого розгледіти, то він перевів погляд туди, куди невідривно дивилися всі інші. Смиренний вигляд провідника розчулив його і наповнив покарою; з усією увагою, на яку він іще був здатний у хвилину такого чекання, Ренцо вислухав урочисте казання ченця.

— Звернімо думки наші до тих тисяч і тисяч, які пішли он тією дорогою,— і піднісши палець, падре Феліче вказав через плече на ворота, що вели на так званий цвинтар Сан-Грегоріо, який тоді, можна сказати, став однією велетенською могилою.— Киньмо погляд на тисячі й тисячі тих, що лишаються тут, надто невпевнені в своєму подальшому шляху. Киньмо погляд на себе самих, таких нечисленних, що йдуть звідси живими й здоровими. Благословен господь! Благословен у своєму правосудді, благословен у милосерді! Благословен у смерті, благословен у житті! Благословен за те, що спинив свій вибір на вас! О, чого ж, діти мої, зволив він зробити цей вибір? Чи ж не для того, щоб зберегти для себе жменьку людей, очищених скорботою, натхненних подякою? Чи ж не для того, щоб ми, усвідомлюючи тепер ясніше, що життя — це дар божий, навчилися цінувати його так, як на те заслуговує все, дароване Господом, і присвятили себе справам, після яких можна стати перед ним? Чи ж не для того, щоб спогади про наші муки зробили нас співчутливими її готовими прийти на допомогу нашим ближнім? А поки що хай ті, разом з якими ми страждали, надіялися, потерпали, серед яких ми залишаємо друзів і близьких,— а вони ж, зрештою, всі нам брати,— хай ті нещасні зараз побачать, як ми пройдемо повз них, і, можливо, знайдуть для себе втішення від думки, що, виходять же звідси декотрі живими, і нехай надією сповняться їхні серця. Господь не зволив, щоб вони могли побачити нас у бурхливій радості, земному тріумфуванні, викликаному перемогою над смертю, з якою їм оце доводиться боротись. Нехай вони побачать, що ми йдемо звідси, проказуючи подяку за себе й молитви за них. Хай вони скажуть: навіть поза цими стінами про нас пам'ятатимуть і далі молитимуться за нас, нещасних. Почнімо ж із цієї нашої мандрівки, з перших кроків, які нам належить ступити, почнімо життя, повне милосердя. Ті, до кого повернулася колишня сила, хай подадуть братню руку слабким. Юнаки, підтримайте старих. Ви, що повтрачали дітей, розгляньтеся довкола себе, скільки дітей позоставалося сиротами! Замініть їм батьків! І це милосердя, спокутуючи ваші гріхи, пом'якшить і ваші страждання.