Читать «Заручені» онлайн - страница 398

Отак, вражений, стомлений картиною стількох страждань, юнак добувся до воріт — місця, де їх накопичилося, мабуть, набагато більше, ніж було розкидано по всьому вже пройденому шляху. Опинившись перед ворітьми, він пройшов під склепіння й на мить застиг посеред колонади. 

Розділ тридцять п'ятий

Нехай читач уявить собі обгороджений двір лазарету з населенням у шістнадцять тисяч зачумлених, усуціль захаращений де наметами й бараками, де возами, а де — просто людьми; оті дві нескінченні анфілади портиків праворуч і ліворуч, переповнених хворими упереміш із трупами, що лежали на матрацах, а декотрі й так на соломі; нехай уявить собі також безперервний шум, який, наче плескіт хвиль, лунав над неосяжним лігвищем; увесь оцей велетенський мурашник, де туди й сюди снували люди, спинялися, бігли, нахилялись,— хто підводився, одужуючи, хто марив, хто ходив коло хворих. Така була картина, що відразу полонила увагу пригніченого, засмученого Ренцо й прикувала його до місця. Ми, зрозуміло, не збираємось описувати цю картину в усіх її подробицях, та й навряд чи захоче цього сам читач; і тільки супроводячи нашого юнака в його ходінні по муках, ми зупинятимемось разом з ним і наводитимемо з усього, що йому доведеться побачити, лише необхідне для розповіді про те, що він робив і що з ним траплялося.

Від воріт, де він зупинився, й аж до каплиці посередині, а звідти до протилежних воріт тяглася ніби широка алея, вільна від наметів і будь-яких постійних споруд. Глянувши туди вдруге, Ренцо помітив, як алеєю рухаються вози, а люди переносять речі, розчищаючи місце. Він побачив капуцинів і мирян, що керували цією роботою, водночас відганяючи всіх, кому там не було чого робити. Боячись, щоб його також під тим самим приводом не відшили далі, Ренцо кинувся навпростець між наметами в той бік, до якого він випадково став обличчям, а саме — праворуч.

Уважно придивляючись, куди стати ногою, він посувався вперед від намету до намету, заглядаючи до кожного, не минаючи увагою й ліжок на відкритому повітрі. Вдивляючись в обличчя, повимучувані стражданнями, поскорчувані судомою або застиглі у вічному супокої, він вишукував серед них те, знайти яке йому водночас було так страшно. Пройшовши вже досить велику відстань і вперто провадячи далі свої скорботні пошуки, він, однак, не зустрів жодної жінки. Тому Ренцо подумав, що вони мають перебувати десь-інде. Його здогад був вірний, але де саме вони могли бути, про це він не мав ані найменшого уявлення й жодних припущень. Йому повсякчас траплялися назустріч служителі, такі ж несхожі між собою своїм поводженням і одежею, як різноманітні й несхожі були спонуки, що давали їм однакову силу жити й працювати в такому місці. У одних це була повна втрата всякого почуття жалості, у інших — надлюдська жалість. Але Ренцо не наважувався звернутися із запитанням ні до тих, ні до тих, побоюючись потрапити в скрутне становище, й вирішив шукати доти, доки йому пощастить знайти жінок. Ідучи, він і далі розглядав усе довкола, проте час від часу був вимушений відводити свій засмучений погляд, ніби затуманений спогляданням стількох страждань. Та куди можна було відвести його, на чому дати йому перепочити, хіба тільки на нових стражданнях?