Читать «Заручені» онлайн - страница 397

Раптом на Одному розі місце здалось Ренцо знайомим. Він став придивлятися уважніше: так воно і є. Знаєте, де він опинився? На вулиці біля Східних воріт, на тій самій вулиці, якою місяців двадцять тому він так спокійно зайшов до Мілана і так поквапно з нього пішов. Ренцо відразу згадав, що дорога звідси вела просто до лазарету. І, опинившись без усяких пошуків і розпитів на потрібній йому вулиці, він побачив у цьому вказівку провидіння й гарну призвістку на майбутнє. Саме тут назустріч возам вийшов комісар, гукаючи до монатті, щоб вони зупинили коней, і ще щось не зовсім зрозуміле. Валка спинилася, співи заступила галаслива сварка. Один із монатті, який сидів на возі поряд з Ренцо, стрибнув додолу, і Ренцо, сказавши другому:

— Спасибі вам за вашу добрість, хай вам віддячить за це господь,— стрибнув у протилежний бік.

— Іди, йди собі, бідний мазальничку,— відповів той,— де вже тобі розправитися з Міланом.

На щастя, не було кому почути ці слова. Валка спинилася по лівий бік вулиці, Ренцо квапливо перейшов на правий бік і, тримаючись попід стіною, побіг підтюпцем до мосту. Перейшовши його й рухаючись далі через передмістя, він упізнав монастир капуцинів. Підступивши аж до воріт, він побачив ріг лазарету, пройшов повз решітку, і перед ним постала картина всього огородженого ззовні простору,— тільки легенький натяк на те, що робилося в чумному лазареті всередині, і все ж — величезна, вражаюча, неописанна картина.

Уподовж двох стін, які видно всякому, хто дивиться на лазарет із цього боку, кишів народ. Хворі групами плентали до своїх бараків. Декотрі сиділи або лежали край рову, що оточував будівлю. Може, їм бракувало снаги дістатися до приміщення, а може, вони, в розпачі вийшовши звідти, вже не мали більше сили рухатися. Були й такі нещасні, які бродили ніби в прострації, а чимало з них і справді не пам'ятали себе: один натхненно оповідав свої марення якомусь нещасному, що лежав поряд, звалений хворобою; другий впав у шаленство; третій з усмішкою роззирався довкола, неначе був присутній на веселій виставі. Та, мабуть, найнезвичайнішим і найшумнішим виявом цих смутних веселощів був безперервний голосний спів. Аж не вірилось, що він лунає з гущі цього жалюгідного натовпу, і все ж той спів заглушував усі інші голоси. То була сільська пісенька про веселе, грайливе кохання, із тих, що звуться вілланеллами. І, дослухаючись до цих звуків, аби дізнатися, хто ж це може веселитися в такий час, у такому місці, можна було побачити бідолаху, який, спокійно сидячи на дні рову, виспівував на повний голос, задерши голову догори.

Щойно Ренцо ступив кілька кроків попід південним боком будівлі, як з натовпу долинув якийсь незвичайний шум і зачулися вигуки: «Стережись! Держи його!» Зіпнувшись навшпиньки, Ренцо побачив конячину, яка мчала чвалом і яку підганяв уже зовсім дивний вершник. Виявилося, що то один божевільний, побачивши біля воза випряжену й ніким не стережену тварину, миттю скочив на її неосідлану спину і, молотячи конячину по шиї кулаками та послуговуючись, замість острогів, підборами, погнав її чвалом. За ним, дико галасуючи, гналися монатті, і все це застилала хмара куряви, збитої на чималому відтинку дороги.