Читать «Злий» онлайн - страница 88

— Яких шістьох? Звідки? — здивувався Колянко. — Нічого про них не знаю…

— От ми й сквитувалися, — ущипливо зауважив Дзярський. — Я не знав про Гальського, ви не знаєте про цих шістьох. Ви мені розповіли про Гальського, я вам розповім про тих. Можемо йти. До побачення, — кивнув він головою співробітнику в сірому халаті.

Обидва вийшли на вулицю. Дзярський наблизився до машини.

— Може, трохи прогуляємося? — спитав Колянко,

— Охоче!

Дзярський відіслав машину.

Вони йшли Новогрудською вулицею до центра, прямуючи під низькими ліхтарями серед голих ще дерев у млі вогкого вечора, що снувався поміж чорними мурами.

— Слухаю вас, пане поручику, — нагадав Колянко. — Чекаю вашого реваншу.

Коли Дзярський скінчив оповідати, Колянко сказав:

— Наскільки я встиг вас вивчити, ви розповідали мені все це зовсім не з огляду на якусь там гру чи необхідність реваншу. У вас є своя мета.

— Правильно, — відказав Дзярський, — я хочу, щоб ви про це написали.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Якусь хвилину вони йшли мовчки. Раптом Дзярський зупинився.

— Редакторе, — мовив він рішуче, — я мушу побачити лікаря Гальського.

Колянко наче отямився від задуми.

— Я ж сказав вам, пане, що він і досі непритомний, у її у нього півгодини тому. Розмовляв з його палатним лікарем.

— Це нічого, — буркнув Дзярський. — Ви, як хочете, а я повертаюсь. — Він рушив назад, до лікарні.

— Я іду з вами, — наздогнав його Колянко.

Вони швидко пройшли Новогрудською і увійшли на територію лікарні. Колянко впевнено вів Дзярського по коридорах головного будинку. Біля дверей окремої палати, де лежав Гальський, вони зустріли низенького кремезного лікаря в білому халаті. У нього було втомлене обличчя і ще більш втомлені очі.

— Чудово, що ми вас зустріли, пане докторе, — привітався Колянко. — Ось це пан поручик Дзярський із Головної команди міліції, який хоче побачити Гальського. Можна це зробити?

— Що там бачити? — знизав плечима лікар. — Тяжкий випадок. Гальський весь час лежить непритомний, хоч є надія, що він з цього якось видряпається.

— І все-таки можна зайти? — спитав Дзярський. Це запитання звучало чемно, але досить офіціально.

— Звичайно, — не дуже охоче згодився лікар. — Якщо вам у службовій справі, пане поручику…

Лікар обережно відчинив двері вузької, довгої кімнати, пофарбованої в синьоблакитний колір. Вглибині стояло ліжко з температурним листком над узголів'ям. Обіч нього — біла тумбочка й два стільці. В кімнаті панував півморок,

Дзярський, Колянко і низенький лікар наблизилися до ліжка. З кожним кроком обличчя їх витягалися від подиву. У Вітольда Гальського були широко розкриті очі: він ясно й свідомо дивився з-поміж бинтів.

Лікар швидко й обережно взяв руку хворого і намацав пульс. Потім натиснув кнопку дзвоника на стіні й повернувся до Дзярського й Колянка:

— Іду приготувати все потрібне для ін'єкції, — і хутко вийшов з кімнати.

Безкровні губи Гальського з зусиллям ворухнулися, в його очах жевріло якесь благання. Дзярський і Колянко нахилилися над ліжком і почули шепіт:

— Пам'ятаю, пригадую, це ж редактор…