Читать «Марсіанська хроніка» онлайн - страница 29
Рей Дуґлас Бредбері
Але двері з грюкотом позачинялися.
Чисте весняне небо пашіло спекою. Десь за рогом завмерли останні звуки оркестру, і все стихло. Лише ракета самотньо виблискувала на сонці.
— Залишили! — сказав капітан. — Вони залишили корабель! Ну, я ж їм покажу! Порушити мій наказ!
— Не судіть їх надто суворо, сер, — озвався Ластіг. — Адже всі вони зустріли своїх давніх друзів і родичів.
— Це їх зовсім не виправдовує!
— Подумайте, що вони відчули, побачивши біля корабля знайомі обличчя!
— Їм було наказано сидіти в кораблі, дідько б їх узяв!
— Але що б ви самі робили на їхньому місці, капітане?
— Я б виконав наказ… — капітан завмер з роззявленим ротом.
По залитому сонцем тротуару до них широким кроком прямував, посміхаючись, високий молодик років двадцяти шести з чистими синіми очима.
— Джоне! — вигукнув він і побіг до капітана.
— Що?! — аж похитнувся капітан Джон Блек.
— Джоне, ах ти ж, бісів сину! Хлопець підбіг до Блека, міцно схопив його руку і почав ляскати по спині.
— Це ти? — промовив капітан Блек.
— Звичайно, я. А ти думав хто?
— Едвард! — скрикнув капітан і, тримаючи незнайомця за руки, повернувся до Ластіга і Гінкстона. — Це мій брат Едвард. Еде, познайомся з членами моєї команди. Ластіг, Гінкстон! Мій брат!
Брати ляскали один одного по спині, потім обнялися.
— Еде!
— Джоне! Ах ти ж, гультіпако!
— У тебе чудовий вигляд, Еде! Але як це так? Ти зовсім не змінився протягом цих років. Ти ж помер, я пригадую, коли тобі було двадцять шість, а мені дев’ятнадцять. Боже милостивий, як це давно було! І ось ми знову зустрілися. Та що ж воно робиться!
— Матуся тебе чекає, — сказав, широко посміхаючись,
Едвард Блек.
— Матуся?
— Так. І тато теж.
— Тато? — капітан мало не впав, наче його хтось ударив по голові обухом. Він, як сліпий, зробив кілька кроків. — Матуся з батьком живі? Де вони?
— У нашому старому будинку на Оук-Нол-авеню.
— У старому будинку, — капітан аж очманів од здивування й захвату. — Ви чуєте, Ластігу, Гінкстоне?
Та Гінкстона вже не було. Він помітив на вулиці свій власний дім і мчав туди щодуху. А Ластіг реготав:
— Бачите, капітане, що трапилося з тими, хто був у ракеті? Вони нічого не могли вдіяти з собою.
— Так-так, — капітан заплющив очі. — Коли я їх розплющу, тебе не буде. — Він блимнув очима. — Ні, ти ще тут! Боже мій, Еде, у тебе справді чудовий вигляд!
— Ходімо снідати. Я вже попередив матусю.
— В разі потреби, сер, ви знайдете мене у моїх старих, — сказав Ластіг.
— Що таке? А, гаразд, Ластігу. До побачення… Едвард узяв його за руку й потягнув за собою.
— Он і будинок. Пригадуєш його?
— Сто чортів! Закладаюся, що добіжу перший до ґанку!
Вони побігли наввипередки. Дерева зашуміли над головою капітана Блека, земля загула у нього під ногами. Наче в чудесному сні, він побачив, як засмагла постать Едварда Блека вирвалася наперед. Він побачив, як дім кинувся йому назустріч і за дверима широко розсунулася завіса.
— Я перший! — вигукнув Едвард.
— Що ж, я стара людина, — відповів захеканий капітан. — А втім, пригадую, ти завжди був перший!
На порозі стояла рожева, кругленька, сяюча матуся. За нею — сивий татусь з люлькою в руці.