Читать «Марсіанська хроніка» онлайн - страница 24
Рей Дуґлас Бредбері
— В такому разі почекайте і з тим і з другим, поки ми довідаємося, що це за штука!
— Що за штука? — запально втрутився Ластіг.
— Ніяка це не штука, капітане! Просто хороше, тихе, зелене місто, дуже схоже на те старосвітське містечко, в якому я народився. Мені воно, правду кажучи, подобається.
— Коли ви народилися, Ластігу?
— В дев’ятсот п’ятдесятому, сер.
— А ви, Гінкстоне?
— В дев’ятсот п’ятдесят п’ятому. В Гріннелі, штат Айова. І це місто здається мені зовсім рідним.
— Послухайте-но, Гінкстоне і Ластігу. Я міг би бути вашим батьком. Адже я народився в 1920 році в Іллінойсі, проте, дякуючи богові та науці, яка за останні п’ятдесят років навчилася омолоджувати деяких стариганів, опинився з вами, молодими, на Марсі. Втоми в моєму тілі не більше, ніж у вашому, зате у мене далеко більше обережності. Це місто має такий мирний, спокійний вигляд, воно таке схоже на Грін-Блаф у штаті Іллінойс, що мені аж страшно. Воно занадто схоже на Грін-Блаф. — Капітан обернувся до радиста. — Зв’яжіться по радіо з Землею. Повідомте лише, що ми приземлилися, і все. А докладний рапорт, скажіть, ми надішлемо завтра.
— Слухаю, сер.
Капітан Блек притулився обличчям до ілюмінатора. Ніхто не сказав би, що це обличчя належить не сорокарічному чоловікові, а вісімдесятирічному дідові.
— Ось що ми зробимо, Ластігу. Ви, я і Гінкстон підемо в місто. Всі інші залишаються в ракеті. Коли з нами щось трапиться, вони принаймні помстяться за нас. Краще хай гинуть троє, ніж увесь екіпаж. До того ж вони зможуть попередити наступну ракету. На різдво вилітає, здається, ракета каштана Уайльдера. Якщо місцеві жителі вороже поставляться до нас, наступну ракету треба буде як слід озброїти.
— Та ми теж непогано озброєні. Ми взяли з собою цілий арсенал.
— Накажіть людям стати біля гармат. Ластіг і Гінкстон, за мною. Усі троє пішли у нижній відсік, до зовнішнього люка.
Надворі стояв чудовий весняний день. На квітучій яблуні щебетала якась пташка. Коли вітер колихнув зелені віти, на землю посипався дощ білих пелюсток, і повітря сповнилося ніжними пахощами. Десь у місті хтось грав на піаніно. Приємна лагідна музика звучала то голосніше, то зовсім затихала. Капітан одразу впізнав мелодію пісні «Прекрасна мрійниця». Ще десь рипів старий грамофон. Гаррі Лодер співав «Блукаючи в сутінках».
Троє землян стояли біля корабля. Вони на повні груди ковтали ріденьке повітря, а коли нарешті рушили, то пішли повільно — щоб не втомитися.
На грамофоні перемінили пластинку:
Ластіг затремтів, мов у пропасниці. Дрож пройняв і Семюела Гінкстона.
Безхмарне небо дихало спокоєм. Десь поряд у тінявому ярку дзюркотів струмок. Чути було, як дорогою поторохкотів віз.
— Слухайте, сер, — порушив мовчанку Семюел Гінк-стон. — Мабуть, це правда, що польоти ракет на Марс мали місце ще перед першою світовою війною!
— Ні.
— А як ви інакше поясните, що тут є оці будинки, залізні олені, піаніно, музика? — питав Гінкстон, беручи для переконливості капітана за лікоть і зазираючи йому в лице. — Чи не могло статися, що десь року дев’ятсот п’ятого люди, які ненавиділи війну, таємно домовилися з ученими, збудували ракету та й переселилися на Марс?