Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 69
Володимир Григорович Дрозд
Як же йон про сеє не думав, коли я сам у його боковушці сільбудівській багато разів бував і бачив: сидить Нестірко за столиком, папери комсомольські перебирає чи з газет вичитує, куди нас, молодьонків, вести, до яких вершин, а на голові у нього — наче корона з рогами, в якій йон у виставі лицедійствував, у великодню ніч. Якось я здуру і ляпнув язиком своїм слизьким: «Що се ви, Несторе Устимовичу, сидите за столом, вбрані, як у тіятрах?..» А йон як стрельне у мене очищами чорними, злими: «Ти, гнида контрреволюційна, мовчи, покуль тебе ніхто за язика не тягне! А щоб ти знав, се я тренируюся, бо скоро у Мрині, на районному зльоті безбожників мою п'єсу показуватимемо для підвищення свідомості усього активу!» Дак се йон мені так роз'яснив, але бачив я і чувствовав: любить Нестірко личину сатанинську, наче душею і тілом з нею зрісся. А що бо се яно таке, не розумію, бо йон же ані в Бога, ані в чорта не вірив, а тольки вірив у комунію майбутню…
Дак і правдоньку тади Уляна Семирозумиха казала: святу правдоньку: «Наче пороблено що нашому Нестіркові, наче злий дух у нього вселився і водить ним. То був скажений норовом своїм, у батька Устима Волохача удавшись, а се ще скаженійший зробився. І нема уже для нього ані Бога, ані людей, а є тольки комунія його, у якую утюрився йон, як у дєвку». А я свідком була, як уперше прийшов йон із комсомольською свитою своєю на Хутір, щоб Семирозумову криницю бурать, із релігійними пережитками воюючи. Уже для нього ні родаків, шанованих здавна пакульцями, і нікого й нічого не існувало, уже самою ненавистю йон жив. А як топтався Нестірко чобітьми по іконі Миколи Чудотворця, що над криницею Семирозумовою роками висіла, благословляючи воду цілющу, зітхнула тяжко Уляна і в очі його вовчі мовила: «Хоч ти ні в що такеє і не віриш, а віриш тольки своїм начальникам вищим, земних богів із них для себе творячи, але не вигадую я нічого. Із бойовища, із заметів снігових твій дід Нестор, Семирозумом людяками прозваний. тебе, крихоїулечку, на руках своїх виніс, як матку твою осколком снарядним убило. Виніс із бойовища і в долоні мої поклав, із того світу повернувшись, бо давно покійником був. і тінь од нього не стелилася, як по заметах йон ішов. Виніс, бо хотів, аби рід його на землі продовжився, хоч був Нестору Семирозуму голос від Бога, що судилося тобі у снігах замерзнути, інакше зла багато висіється і на людях безневинних окошиться воно. Дак луччей би, онучку, дід твій сього і правда не робив, луччей би ти в снігах, на бойовищі замерз, Богові душу безгрішну віддавши, покуль ще була душа в тебе…» А Нестірко тольки реготнув на теє все: «Ніколи ще покійники з того світу не верталися, бо і нема його, того світу, а є лише цей світ, у якому ми, більшовики, порядкуємо і порядкуватимем, допоки і сонце світить. А як перестане світити, ми нове сонце в небі запалимо і далєй будемо порядкувать. А як ми сьогодні сього не робитимемо, бабо Уляно, жисті нової, щасливої, ніколи не буде. Покуль пнів старих не викорчуєш, не зореш і не посієш, урожаю годі ждать…»