Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 47

І стояв Нестірко на високому ґанкові церковному у червоній накидці із клубної скатертини на плечах, у штанах червоних, кавалерійських, у Левка Жили позичених, із рогами на голові, а Бомба і Цмокало, чортами вбрані та підмальовані, опліч секретаря свого комсомольського. І вимахував Нестірко бляшанкою консервною, роздмухуючи ковтюхи кінські, що сморідним димом дихали, і казав до людей, які зійшлися паски святити: «Ходіть, товариші і товаришки, собі додому і їжте, що своїми руками виростили на землі, совітською владою дарованій, од панів та куркуляк одібраній, їжте без посвячень та молінь. Бо піп тольки водою колодязною покропить, віником над вашими кошиками помахає, а добром вашим лантухи свої наповнить, а церковний староста і дяк завтра вашими пасками свиней своїх годуватиме. Не воскрес Христос, бо й не було такого чолов'яги ніколи, то усе брехні учорашніх експлуататорів і їхніх найманців — попів. Бо яни хотіли, аби ми були рабами їхніми, на них спини гнули, а Бога вигадали, щоб легшей нашого брата, босака, до землі гнуть, у гній мордою тицять. А якщо й був калі Бог, його давно товариш Сатана ліквідував, бо Сатана — істинний революціонер і сіяч пролетарських ідей у всесвітніх масштабах. І скоро ми революцію звершимо на усіх навколишніх планетах, і замайорять над ними прапори червоні, кольору пролитої у боротьбі пролетарської крові. А місця Богові ніде не буде, ні на небі, ні на землі, ми ліквідуємо остаточно Бога як клас. А хто у сеє не вірить, хай прийде до клубу і послухає радіо, що його нам шефи військові подарували: Бог — німий, а радіо — яно говорить до людей і удень, і вночі і правду каже про нашу жисть, а не бреше, як піп у церкві…»

Так він випльовував у натовп, що з язика сковзувало, але пристрасно, з вірою в богів нових, земних. Ніколи ще стільки озлості на Бога і служителів церкви християнської не клекотіло в його молодих грудях, так правдиво переймався Нестірко роллю Сатани, яку виконував у виставі. А Бомба й Цмокало побіля нього кривлялися чорними, у сажі, тварями і витанцьовували п'яно на сходинках церковного ґанку. Віруючі набожно хрестилися, хапали кошики з пасками і відступали подалі від Сатани та хвостатих помічників його. Молодші, хто прийшов до церкви, бо так годилося, так велося здавна, реготали з розквецяних сажею Бомби та Цмокала, із Нестірка з рогами на голові. Дітвора, яку в школі навчали шанувати вождів і начальників, а не Бога, раділи несподіваній розвазі і вигуцували разом із чортами. Зоряний вінок навколо церкви розірвався, свічки гасли, натовп юрмився навколо ґанку, галасував і вимагав покликати церковного старосту, аби той навів лад. Тоді зійшов на ґанок учитель Микола Гриневич, він щороку приїздив тепер до Пакуля із Мрина, на свята великодні, підступив до Нестірка і мовив голосом співчутливим: «Добродію Волохач! Я знав батька вашого, пристрасного революціонера, який вірив у соціалістичне майбутнє нашого суспільства і головою наклав за свою віру. Але певен я, що батько ваш, хоч був людиною, повторюю, пристрасною, нізащо не дозволив би собі чи комусь іншому ображати щирі, хай у чомусь і наївні почуття віруючих. Сподіваюся, що ви, добродію, не розумієте самі, що нині творите. Сатана традиційно уособлює усе зло світу цього. Невже ж нова влада відстоює зло, а не добро і справедливість? Не ганьбіте владу, яку представляєте, не позорте пам'ять батька заслуженого, себе і честь свого роду, зніміть оцю машкару сороміцьку та ідіть геть від храму святого. Залиште людові, вимученому війнами і соціальними колотнечами, хоч ці маленькі радощі духу…»