Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 388

Тоталітарна система передбачала, вірніше, домагалася самовідмови від індивідуального «Я» задля розчинення у колективному «МИ». Повела Н. Дрозда, перекладена, до речі, багатьма мовами світу, «Ьілий кінь Шептало» (1966) у символічно-алегорійній формі розкриває цей процес перетворення особистості у деіндивідуалізовану особу у частку колективної череди, сірої, невиразної маси рабів, сліпих виконавців чужої волі, чужих наказів, заповітів, програм, директив, постанов… Цей процес морально-психологічної деградації особистості в умовах тоталітарної системи катастрофічний — він веде до самознищення людського у людині, до втрат головного, найдорожчого — душі. У романі «Вовкулака» (1968–1984) знеособлення Андрія Шишиги набуває міфологічного вираження. У його слабку душу вселяється агресивна, прагматична душа його раптово померлого товариша Петра Харлана, який вважав, що у «двадцятому віці треба аналізувати ситуацію, а не душу», і починає володарювати вихідцем із Мрина Андрієм Шишигою. Це також морально-психологічна катастрофа, бо міг Андрій Шишига зупинитися на краю прірви міг урятувати себе від внутрішнього ворога, який нашіптував йому перспективи кар'єри, зваблював власною квартирою, гарними жінками, майбутньою славою…

Ще у 1961 р. В. Дрозд пише оповідання «Колесо», де на тлі моторошних сцен колективізації постає зловісна постать політичного демагога, самодура Панаса Бруханди, який через десятки років трансформується, гротескно оживе в образі Йосипа Сластьона («Балада про Сластьона», 1983).

Як художник, В. Дрозд знаходить оригінальні форми ідейно-естетичного вираження цієї проблеми морального і духовного нівелювання особистості, використовуючи міфологічні, казкові образи і сюжети, народні перекази, легенди, небилиці, застосовуючи такі художні засоби, як гротеск, сатира, іронія, травестія, бурлеск, шарж, ексцентрика, пародія. Згадаймо ту ж трагікомедію «Балада про Сластьона», в якій розгортається пародійна, гротескно-саркастична буфонада переродження унаслідок ідейно-моральної деформації політичної системи і, звичайно, людини у номенклатурщика, у гвинтика цієї системи. Все, що намагається опанувати Сластьон, із тим щоб вирватися зі свого середовища і влитися в клан «вищеньких», тих, хто командує, наказує, дає вказівки, перетворюється на фарс, нагадує клоунаду. Сміх над Сластьоном це сигнал про наближення катастрофи суспільно-політичної системи, яку роз'їдає корозія соціальної та ідейної мімікрії, ідеологічної фальші, моральної деградації особи і суспільства.

Володимир Дрозд широко застосовує іронію і сарказм, доводячи до абсурду кожну ситуацію, кожну дію свого героя, і цим самим досягає особливого емоційного ефекту сприйняття реальних явищ і процесів. І це характерно не лише для «Балади про Сластьона». Слід згадати оповідання початку 70-х — «Парость», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», «Сонце», «Пігмаліон», пізнішого періоду — «Злодій», «Мудрий», «Кінь Шептало на молочарні», повісті й романи «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Катастрофа» (1968), «Земля під копитами» (1980). «Самотній вовк» (1983), «Інна Сіверська, суддя» (1983), «Спектакль» (1985), — до автобіографічного, до сердечного щему щирого роману-спогаду «Пришестя», самоіронічної повісті «Музей живого письменника» (1994) та гостро-актуального роману «Злий Дух із житієм», в якому зображена деформація людської душі в сучасних умовах економічної кризи, моральної деградації і хворобливого розщеплення, роздвоєння душі української людини.