Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 385

Через те і з'являвся до пакульських людей Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, і говорив він до людей голосом німим, яким дерева і трави перемовляються між собою, і застерігав їх не ловитися на дармовицю — не брати чужого, не хапати те. що тобою не нажите, не збагачуватися на горі людському, не ожорстокуватися і не чинити власний суд над злом, бо зло породжує зло, а кров накликає, як залізо накликає блискавку, нову кров. «Бо зло — безплідне, а з крихти добра, як із зернят, нова жисть виростає, продовжена у часі», — згадувала Уляни Несторка слова покійного чоловіка, утішаючи Христю, «душею у добрі скупану».

Мала Христя велику силу, яка променіла з її очей, силу добра, і зазирнув у її очі, як у вікна душі її, прийшлий дід-богомаз, і намалював він синові Богоматері Христинині очі, і струменіли вони добрим світлом, і слава про чудотворну ікону від людини до людини по усьому краю мандрувала. Та прийшли жорстокі, цинічні часи нового бога, бога із злим серцем, і почали знімати у церквах ікони, стелити ними підлоги і затоптувати у багнюку, палити і виколювати очі святим. І танцювала Марфа Голодуха на намальованій дідом-богомазом іконі, приспівувала, і дала синочкові тягати її, наче візок, по вулиці, і покарав Господь її синочка втратою ока, а потім — і смертю голодною, а саму Марфу — хворобами та самотністю страшною. Скоро по синовій смерті Марфу Голодуху скрутило, бо ходила вона, гріховна, по хатах із «червоною мітлою», порушивши земний закон совісті. Бо, як казав Кузьма Терпило, син Нестора Семирозума: «Бог — у душах людяцьких… Бог — совість наша, і тільки…» Дочка розкуркуленого і засланого на Соловки Матвія Чотируса Катерина разом із матір'ю, сестрою та братом пережила і мринські бараки, і холодні вагони до Сибіру, і нелюдське існування на поселенні у тайзі, і дитячий будинок, і голод тридцять третього, і другий арешт батька у тридцять сьомому, і війну із німецьким фашизмом — і усе вірила у те, що нещастя їхньої сім'ї почалися із ікони із образом Божим, у печі пакульської хати спаленої. Та вижила Катерина, дожила до того дня, коли судилося розповісти людям про горе їхнього роду, тільки тому, що до Бога душею говорила. Ні, вірила Катерина, жодна власгь не здатна ліквідувати Бога, ні спалити, ані заборонити, «бо Господь — у душах людських. Доки живі люди, доти і Бог живий».

Онук Нестора, прозваного Семирозумом, Нестор Волохач, або, як його ще звуть у селі, — Нестірко, — секретар комсомольської організації Пакуля, «жив майбутнім і для майбутнього» («Розказ про криницю Семирозумову», «Листя землі»-2). І усе, що стояло на шляху до повної перемоги пролетаріату і біднішого селянства, ним безжально викорчовувалося. Він не мав права бути добрим, бо навколо ще стільки відвертих і прихованих ворогів та несвідомого елементу, а маса ще не просвітлена соціалістичними ідеями, темна, не хоче сама йти у сите стійло — доводиться батогом більшовицьким похльостувати. Що ж, згодом маса прозріє і буде безмежно вдячна тим, хто її привів до повної перемоги комунізму… Засипали, завалили вони, комсомольці, Семирозумову криницю із святою, цілющою водою, зірвали іконку Миколи Чудотворця зі стіни каплички, змайстрованої дядьком Нестірка Кузьмою Терпилом, і втоптували у землю зловтішне і переможно. Супроти самого Бога піднявся Нестірко із сатанинською люттю — видер у хаті попа Олександра із іконостаса образ Бога-Отця, кинув ікону на підлогу, і розкололася вона навпіл. Жбурляв на землю, під ноги своїм комсомольцям, ікони із ликами Богоматері, Христа, а на їхнє місце, на покуті світлиці попової, повісив портрет товариша Сталіна…