Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 368

Володимир Григорович Дрозд

І капітан Агас тихо, мертво поковзав до машини, що гула в сутінках вулиці. Ухопився за ручку дверей, неначе тонув, і ось — рятівна соломинка, плюхнувся на сидіння: «Жени!» — «Слизько, товаришу капітан…» — обережно попередив шофер. «Жени, гаде, бо пристрелю!» — капітан потягся до кобури. Веселкові відсвіти вишитого рушника на небі, над мньовською землею, висмоктували з нього останні сили. І йому вже було байдуже, жити чи померти.

Втім, він давно був — мертвий…

Із Книги днів

Дак сеє усе сама Феська мені гомоніла, як ще яна жива була і ще наш Пакуль був. А Феська се ж проживала у Яблушному, куток так звався, над річечкою Жолудівкою, а по-сільрадівськи вулиця тая звалася — Яблунева. А ще був Пакуль. Се познєй дачників у Яблушному розвелося, як колорадів на картоплі, а тади ще люди сільські там поживали. А бабу Феську вони охрестили соловейком Яблушного. Бо яна частенько виспівувала голосом своїм високим на усенький куток, такеє виспівувала, сварячись і з небом, і з землею, і з владою, і сама із собою, що хоч вуха затуляй. А се у неї така болєсть була душевна, відколи, у тридцять третьому, яна дитятко своє єдинственне на пароплав, що до Мрина плив, між людей утулила, матроса, який сходні прибирав, умоливши, упросивши. А зробила сеє, аби дитятко її, синочок, трохи болєй трьох рочків йому було тади, не померло голодною смертю у Пакулі, бо уже догоряло теє дитятко, як свічечка, і сама Феська вже доходила, уже саменькій їй голодна смертонька у лице її, спите жистю тяжкою, шкірилася, а чоловіка свого перед сим уже похоронила. Желібав-желібав солонець, під тином лежачи, опухлий геть, та й віддав Богові душу. Поклала Феська якусь там писулечку у кишеню синових штанців, сама нашкрябала хімічним олівцем як змогла, як звати і якого годика. А писать — одкуль, сього не можна було, бо назад таких дітлахів повертали і помирали вони. А може, тая писулечка де пропала чи розмокла, коли одежина синова пралася, так воно було чи інак, ала відтоді ні слуху ні духу про хлопчика Фесьчиного, і досюль, хоч скольки опосля виходила по Мрину тому та по усіх дитячих притулках, розшукуючи дитя своє безталанне. І щось повреділося у голові їй від горя того материнського, бо голосно так кричала, сперечаючись з усім білим світом, і земним, і небесним, так кричала, що на усьому кутку було чуть і ще далєй, аж до самої Невклі. Дак се ж яна, Феська, саменькою проживала у своїй хатиночці, од самого тридцять третього году, бо й родаки її повимирали, а хто у сюю вже войну голову поклав. І мала Феська два городи. Один — коло хати, у березі Жолудівки, низький город, такий низький, що й вода прибутна, каламутна, коли сніг танув чи дощ великий випадав, край городу її замулювала, бадилля картоплі причісувала до саменької землі. А другий город Феська мала на пагорбі, туточки ж, через вулицю Яблуневу перейти і нагору піднятися, високий город. І осьдечки, як випаде літечко дощове, що небо геть діряве зробиться, як ситечко, для високого городу Фесьчиного — добренно сеє, а для городу її низького, що у березі Жолудівки, — сильно погано, геть позаливає, повимиває, болото, та й годі. І що посадить Феська — того не викопає, хоч і не ступай восени на грядку, не рви серця. А як трапиться літо сухеє, тади для низького городу Фесьчиного — кращенько, бо тамочки, у березі, хоч спечного літа Жолудівка і пересихає так, що й курка переступить, але вологи в земельці вистачає. Зате ж на Фесьчиному високому городі такого літечка геть усе висихає, вигоряє, серед дня зробиться — як на сковороді, де яка картопелька, хай і дрібна, спечеться у гарячій земельці, наче у приску, на вогнищі. А як і не спечеться, то картопельки тої — кіт наплакав, не картопля, а горіхи.