Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 363

Секретаря Мньовського райпарткому товариша Козлова і близько не підпускали до Об'єкта номер один, далі першого поста в лісі нога його не ступала, але він знав, що відповідає за нього головою, і не лише своєю, а й синів своїх, студентів, яких він залишив у Москві, у рідної тещі, бо дружина його померла від хвороби рік тому. Кожної ночі впродовж тижня, відколи товариш Козлов господарював на Мньовщині, Об'єкт номер один снився йому, під ранок, коли він нарешті засинав, знявши чоботи, на шкіряному, узятому з якогось помістя, геть витертому задами і спинами керівників дивані, у своєму кабінеті, бо житла у Мньові він ще не мав, ще не виселили до Сибіру, як і належиться, сім'ю попереднього секретаря райпарткому, що виявився, як і попередні, ворогом народу. Оскільки товариш Козлов уяви не мав, що собою являє Об'єкт номер один, лише із натяків свого однокашника по партійній школі товариша Муравйова здогадувався, що це — щось оборонне, глибоко засекречене, йому снилося щось схоже на Мавзолей, на чолопочку якого стояв товариш Сталін, шкідники, диверсанти, троцькісти рвалися до Вождя і Учителя, товариш Козлов кидався впоперек дороги, але шкідники, диверсанти, троцькісти обтікали його, як вода, і секретар райпарткому прокидався у липкому поту і вже потім ніяк не міг заснути. Муравйов і Козлов подружилися у московській партшколі, обоє — учасники громадянської, господарники, яких партія примусила у зрілих літах гризти граніт науки, бо так треба було партії. Одного жовтневого дня партія підняла їх із студентської лави і послала обох у містечко Мньов, що його вони і на карті не знайшли, на зміцнення партійних кадрів. Товариш Муравйов їхав на Об'єкт номер один уповноваженим Центрального Комітету, товариш Козлов — першим секретарем райкому партії, Мньовського, на чиїй території і зводився Об'єкт номер один. Розлучаючись на пероні Мньовського залізничного вокзальчика, на обох уже чекали машини, вони обійнялися. Бо знали, як швидко і невідомо куди (хоч і відомо!) зникають у ці дні люди, і набагато значиміші, ніж вони, мало кому відомі партійці. І справді, роботи було стільки впродовж цього тижня, що вони лише перемовлялися по телефону, при цьому дзвонив першим він, Козлов, відчуваючи свою партійну відповідальність за невідомий, таємничий Об'єкт номер один. Хоч секретарствував товариш Козлов у Мньові — досі ніким не обраний, лише рекомендований вищими партійними інстанціями: не було кому вибирати, члени районного комітету давно сиділи у підвалах НКВС та мньовської в'язниці. Із комуністів на волі залишалася хіба що десята частина, та й ті ховалися по лісах, по горищах і погребах. У самім райкомі із службовців залишилися лише друкарка і прибиральниця, але друкарку щоночі мобілізовували друкувати протоколи допитів у райвідділі НКВС. Останнім, три дні тому, арештували помічника товариша Козлова по райкому партії. Через кілька годин подзвонив капітан Агас і повідомив, що помічник виявився прихованим шпигуном, що його завербувала польська розвідка, а через неї — і японська і що він уже у всьому признався. Оскільки помічник секретаря райкому належав до попередньої команди і на самого товариша Козлова тінь не падала, товариш Козлов мовчки проковтнув дзвінок капітана Агаса. Тепер він самотньо збував ніч за ніччю у порожньому райкомі, намагаючись не відходити далеко від телефону і повмикавши електричні лампочки в кімнатах. Занавіски на вікнах були опущені до самої підлоги, і з вулиці здавалося, що в райкомі напружено працюють, до самого ранку. Насправді ж товариш Козлов, ще у чоботях, лежав на шкіряному дивані у своєму просторому кабінеті і читав твори товариша Леніна, намагаючись збагнути, що відбувається з партією і країною. Тієї ночі він навіть читати не міг. Надворі мрячило, але крізь тонку повстяну ковдру хмар небо над болотом, де тлів торф, буряковіло, і краплі дощу на шибках були схожі на краплі крові, що запеклася. Було, як перед літньою грозою, задушно, хоч, коли ходив до нужника у сад, під підошвами хромовиків похрускувала крига. Щось змінилося у Мньові, якісь нові сили правували мньовським світом, але товариш Козлов не розумів — що. Знову стояв біля вікна, вдивляючись у ніч кольору крові, що запеклася на рані, згадував дружи ну, яка тяжко помирала, в муках, і просила Бога про легшу смерть, і йому самому раптом закортіло помолитися, як у раннім дитинстві, хоч усюди писався атеїстом. Потім задзереньчав, пронизливо, у тиші ночі, телефон і в рурці залунав напружений, як перед атакою, голос товариша Муравйова: «Товаришу секретар, доповідаю: Об'єкта номер один більше нема, в тунель прорвалася річкова вода і все затопила. Нічого зробити вже неможливо, я щойно звідти повернувся. Катастрофа повна. По мене уже ідуть хлопці на чолі з капітаном Агасом. Пробачте, товаришу Козлов, якщо там, ви знаєте де, скажу і підпишу щось таке, що накине зашморг і на вашу шию, я боюся болю, я боюся смерті, я усього боюся, а в громадянську, підлітком, не боявся нічого. Прощайте, товаришу Козлов, вони уже відчиняють двері…» У телефоні затутукало, і товариш Козлов теж опустив трубку. Товариш Муравйов виявився слабаком. Він справді підпише усе, що йому надиктує капітан Агас. А що надиктує капітан Агас, товариш Козлов знав. Як і знав те, що мусить негайно зробити. Аби порятувати себе від принижень (і не такі підписували, свідчили на самих себе!), від фізичних страждань, а синів — від табору, Сибіру, смерті. Він дістав із шухляди столу наган, що завжди був напохваті, перехрестився, дивлячись на потрет товариша Сталіна у золоченій рамі, над столом, більше не було на чім зачепитися очам, і вистрелив собі у скроню…