Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 358

Зеки працювали на Об'єкті у дві зміни, по дванадцять годин на добу, працюючі змінювалися опівночі і опівдні. Тієї ночі усе було як звичайно: без десяти дванадцята до Об'єкта підійшла колона спочилих в'язнів, назустріч їй із горловини, ледь висвітленої вервечкою блимаючих під стелею електролампочок, брели, повзли, в багні, в поті, в крові, ті, хто щойно відпрацював зміну і залишився живий, не привалений землею, не придавлений вагонеткою, не застрелений охоронцем. Змій, розлігшись на усе Змієве урочище, із хвостом, заземленим під русло Невклі, байдужне і сито переварював бідолах, кому тої зміни не поталанило і хто уже ніколи не вибереться із горловини, не погляне на світ Божий. І раптом щось перемінилося у світі. Змій тривожно стрепенувся, загула земля, труснуло беріг, неподалік берега Невкля вибухнула високою хвилею, а відтак на місці хвилі утворилася широчезна лійка, вирвисько, здатне, здавалося, всмоктати у себе, закрутити геть усе, навіть хмаристе, підсвічене пожежею на болоті Замглай небо. А в тунелі нижче дна Невклі заклекотіла вода. Спершу вона цідилася із стін тунелю тоненькими потічками, навздогін зміні зеків, що залишала Об'єкт, відтак підмиті стіни упали глибами землі, болота, мулу і вода рвонула в тунель, уже ніким і нічим не стримувана, змиваючи на своєму шляху усе живе і неживе: людей, коней, вагонетки, підпорки, бетонні плити, рейки… Люди, у кого ще залишалися сили, рвонули до виходу з тунелю, давлячи собі подібних, але уже. обезсилених дванадцятигодинною роботою, голодом, розпачем, страхом. Крик, страшний, нелюдський, народився десь у череві Змія, вихлюпнув із горловини на будівельний майданчик, де, в оточенні вартових із вівчарками, стояла колона спочилих зеків. «Трубу прорвало! Трубу!» — долинуло до капітана Альохіна, що, як і кожної ночі, на перезмінках, стояв трохи збоку, стежачи за порядком і похльоскуючи по голянищах хромовиків спеціально для нього сплетеною давно загиблим у тунелі зеком нагайкою. Він скинувся, як нахарапуджений кінь, і побіг до тунелю, шмагаючи навсібіч нагайкою, наче косою, щоб звільнити собі дорогу від зеків. Але темна людська маса, охоплена панікою, уже не зважала ні на що і ні на кого. Тоді капітан НКВС відкинув нагайку, вихопив пістолета і стріляв перед себе, не вельми додивляючись, у кого стріляє; стріляв у стіну із перекошених страхом, заляпаних брудом людських облич: «Прекратить панику, мать вашу!..» Альохін не боявся смерті, бо знав з першого дня свого нового призначення: він живе доти, доки живе, існує Об'єкт. Він був, і знав про це, — сіамським близнюком ненаситного Змія. Роз'єднати їх уже ніхто не зможе — лише смерть. І він кидався у горловину тунелю, як у ополонку: чим швидше, тим краще. Тут водяне вирвисько ударило його вагонеткою, яку котило перед себе, розплющило об стіну, розтерло і понеслося далі, вихлюпуючись із тунелю на будівельний майданчик…