Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 23

Дак забрали Левка Жилу, бойового дядька мого, серед ночі, аж п’ятеро міліціонерів за ним приїздило, знали, що вояка добрий. Зв'язали руки йому попереду і ноги зв'язали, поклали, наче колоду, на сани та й повезли крізь ніч. Віз його Бомба, комсомолець і активіст, із Нестіркової команди, а навколо — п'ятеро міліціонерів кінних. Дядько у темряві вірьовку на руках перегриз, тади ноги якось розв'язав. А саме Страхолісся минали. Скотився Левко Антонович із саней, до лісу кинувся. А сніги тої зими глибокі упали, легкості ж колишньої уже не було у дядька мого героїчного. Провалився йон у сніг сипучий по груди, тут його міліціонери і розстріляли, наче мішень диктову на стрільбищі. Тольки і прохрипів йон: «У, гади, контра проклята!..» Се уже Бомба розказував батькові, під чарку. І тіло у Мрин повезли. Де там його прикопали, у якій братській могилі, ніхто не знає, та ніхто і не допитувався сильно. Люди тади уже й тіні своєї боялися, добре їм Сталін на язики наступив чобітьми своїми.

І залишилося од дядька мого тольки пожовкле фотко часів громадянської війни. Батько довго його на горищі ховав. Уже як Сталін помер і сеє все почало потроху мінятися, уніс у хату і в рамку сімейну за скло притулив. Троє червоноармійців на тому фото. Двоє — з трилінійками між колін, у солдатських шинелях, у ботинках з обмотками, у армійських папахах, а дядько мій, посередині, тримає в руках кавалерійського карабіна, без штика, на плечах — офіцерський бушлат, знятий із якогось біляка рослого, бо — до колін йому, червоний бант на грудях, зірка на будьонівці. А лице — зовсім юне, майже хлоп'яче, в очах усміхнених — наївність і цікавість дитяча до світу сього жорстокого. Народився йон на межі століть, зовсім молодьонком — воював, за червоних, а убили його свої ж таки, червоні, у снігах страхоліських, чи не в годі двадцять сьомому. Батько мій, було, як вип'є добре, заплаче слізьми п'яними, братеника свого згадавши, та й мовить: «Смерть йон сіяв, болєй нічого у жисті не знав і не умів, і для себе смертоньку викохав, виростив…»

Сходилися вечорами сільські хлопці та дівчата, що їх Нестірко до комсомолу вписав, сходилися до клубу, що його Народним домом називали, як додому. Розпалював Нестірко грубку у боковушці своїй, де й спав на дощатім тапчані, шинелькою вкрившись. Хлопці самосад курили, смердючий дим у челюсті грубки видихуючи, дівчата лушпинням гарбузового насіння на земляну долівку плювалися. Нестірко читав уголос «Азбуку комунізму» Бухаріна і роз'яснював, що у цій книзі, написаній одним із вождів світового пролетаріату, уся мудрість людства, інших книжок можна і не знати, якщо цю завчити напам'ять. І завчали, по рядках, по сторінках, як діди та батьки їхні — «Отче наш». Якщо приставав хтось новенький до їхнього гурту, вимагали, аби приніс із дому ікону, хоч одненьку, коли ще батьки такі несвідомі, воліють молитися старим богам. Тоді Нестірко діставав сокиру з-під тапчана, здіймав угору руки і казав глумливо:

— Гей, ти, божисько! Дивися з неба, як я зараз твій образ нерукотворний, що його стільки поколінь темних людців виціловувало, прагнучи милості твоєї, рубатиму на цурки! Якщо ти справді є, а не вигаданий рабським розумом, зупини мене, зроби сухоруким, убий на місці, зітри на порох, я тебе не боюся!..