Читать «Блакитний роман» онлайн - страница 6

Люба, вона щиросердно забула про все це, а на розстанні я палко її цілував.

Затим в садку коло хати відбувалася трагедія. Сивий холодний туман окутав блакитну душу Іни міцними тенетами. Обнявши вогкий чорний стовбур мужнього дуба, вона ридала злими слізьми, що мов краплинки роси серебрилися на її віях. Самотниками проходили повз її очі численні ряди червоних борців, що були жахом старого світу. Вона мусить всіх їх полегчити, підтримати на страшній путі, вона… А вона ж просто дівчина, яка нічого не вміє, не вміє навіть ненавидіти так, як це вважає потрібним. Вона лише ридає з ненависті.

Чого вона сама від себе вимагає, - кохання. В знак вірності свого заприсягання урочисто поцілувала холодний стовбур мужнього дуба.

Чого вона сама від себе вимагає, - кохання. В знак вірності свого заприсягання урочисто поцілувала холодний стовбур мужнього дуба.

Щира, наївна Іна! В вирові боротьби розтопчуть тебе як тендітну польову квітку кінські копита дикого табуна.

В садку коло хати лишиться твоя блакитна душа сумувати улюбленими тобою звуками сопілки за животворною весною, сумувати серед поруділого листя і сивих туманів.

В садку коло хати лишаться спомини однаково близьких і однаково чужих тобі людей, а сама ти навіть не зможеш піти по світу шукати людського духу і полекшень своєму людському лихові.

В садку коло хати, на стежці від хвіртки виросли жаб'ячі опеньки, які дуже зацікавили Іну. Схилившись над ними, вона зірвала…

Потім за соромилась і посадила їх знову у викопану ямку. Вона ще не прочитала листа Ясі.

Тітка писала… Не писала, а дряпалась у вічі, - Іні зробилось так гірко, немов вона наїлась цих жаб'ячих опеньків. Як би була зараз побачила Ясю, поводилася б з нею так ласкаво, як ніколи.

Іна блукала в тумані і силкувалася собі уявити сонце, її блакитні поривання кружляли у верхівлях дерев, понад туманом в садку коло хати, несвідомо зв'язані з Тобою.

ПАЛАЛА ЧЕРВОНА ЗАГРАВА

Довгі роки точилася нещадна боротьба двох світів. Давно вже вона загубила свої окреслені форми і перетворилася в стихійно уперту масово-криваву боротьбу, людськість забула мирне життя. І ніхто не знав, що трапиться з ним завтра. Не хотів знати.

В околицях великого міста, в якому давно не було жодного уряду, лідер червоних Чоловік зібрав нараду в напівзруйнованому великому подвір'ї. Сідало сонце за кам'яницями, коли Ти зблід, підвівся і пошепки промовив:

— Національна гвардія…

Крізь відчинене вікно вітер зашелестів паперами на столі, і більше нічого не було чутно.

В Тебе солодко підгиналися коліна і незнана блакить стисла Твоє серце в тремтячому ваганні. Чуйно ловила вона якісь нечутні звуки і крізь Твій тьмавий погляд вирисувалося невиразне щастя.

За хвилю всі позникали.

Внизу перед тобою стьожкою сіріла вулиця. Ти долічерева ліг на дах, а гава цікаво наглядала з сусіднього димаря: лежить-бо чорний труп. Коли б вона могла зазирнути в вічі, її пташине серце стислось би від смертельного жалю. Своїм блакитно-тьмавим поглядом Ти байдуже повів по кулеметних стрічках і по сірій стьожці міської вулиці.