Читать «Блакитний роман» онлайн - страница 4

Коли ми переконаємося, що кохаємо одне одного, то ми станемо чоловіком і жінкою.

Сумно сурмили Тобі осінні голоси про минуле, а Іні — майбутнє.

Ти кохатимеш. Ти кохав… але зараз…

Коли пожовкне листя… Коли Твоя душа полине у тьмаву блакить небуття… Так, її, Панну Мавку-Іріс, опиту блакитним баговінням червоногубу мрію Ти не можеш забути.

— Так.

— Так, — ледве чутно торкались Тебе пожовклі осінні листки і стверджували.

Конав золотий присмерк, осінній і білий місяць тремтів між деревами в жадобі кохання. Тобі неприємно було слухати, як сопілка Іни промовляла виразно про весняні поцілунки й обійми. Коли пожовкне листя — немає весняної туги.

Ти змінив свою улюблену позу й пішов назустріч хвилюючій радості. Ти віддаси сьогоднішню блакитну ніч їй, віддаси насолоду самозабуттям в пітьмі маленької чужої кімнати.

* * *

На веранді мусив зупинитись й опустити долу погляд: назустріч наближалася Яся. Ти не почув, що прошепотіли її шарпкі підмальовані губи, Ти не помітив, як стреміли вони до злиття з Твоїми в шалених, бурхливих поцілунках, і стояв, аж поки вона зникла.

В рано освітленій просторій вітальні хтось великий ставно ходив з кутка в куток. Вперше за давній час Твій погляд зустрівся з чужим.

Чи ж із чужим?

Твій погляд зустрівся з променистокарим поглядом високого огрядного, трохи заповного мужчини літ під сорок з смуглявим обличчям, русявим волоссям й такою ж кучерявою бородою. Перехрестя ваших поглядів тривало надто довго і було надто глибоке. Після таких поглядів їх власники зразу розуміють більше, ніж треба. Ти не думав про те, що він відчував, але сам відчував, як шумувала в Тобі кров.

— Мене звуть Чоловіком, присядьмо, юначе, познайомимось.

Ти сидів біля Чоловіка на канапі, а його рука важко лежала на

Твоїй. У нього був вітровий голос з тембром:

— Кажете, нудно? Коли розгубили життьові цінності, нічого не залишається більше, як лише нудьгувати й жити на прибутки від чужих капіталів. Мені вас дуже шкода, бо ви мені подобалися, і я хочу примусити вас переконатися ві мні.

Чоловік дивився на Тебе пронизуватим, карим поглядом, а Ти все дужче відчував незнане, свіже шумування крові в собі.

* * *

Коли пожовкне листя, а блакитна ніч вступить в свої права… Ти віддавав їй найкращі хвилини свого існування. В маленькій чужій кімнаті Панна вперше примушена була боротися за Тебе, боротися з мужчиною.

Вона прийшла, як і звичайно: зі сніжно-білим розпущеним волоссям, зі смарагдовими жадібними поглядами і губами-жаринами, зложеними для всепроймаючих поцілунків, вся безсоромна і вогненно-гола. Ти відчув тоді, що згасла в Тобі вічно нова згага пестощів, що залишились вони чимсь старим, заялозеним, а заступило їх щось нове, щемляче, перед чим у знесиллі згиналися коліна й тремтіло серце. У весь зріст поруч з Мавкою став Чоловік з засмаглими зарослими грудьми і мужнім станом. Він своїм тембровим голосом кликав кудись і обіцяв життя. Вся — гріх, кинулась Тобі в обійми Мавка-Мрія з погрозою залоскотати до смерті. А Ти, як і весною, віддався млявий і не відповідав. Не спліталися, як раніше, Твої руки з її гарячими руками, не зливалися Твої губи з її губами-жаринами.