Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 46

Він пролежав в лікарні доти, доки у ескулапів вистачило терпіння тримати його в приватній лікарні з дивною назвою «Райський куток». Потім, не сподіваючись на остаточне одужання, але маючи впевненість, що воно неодмінно настане, він переодягнувся (в комплекті його одягу, що зберігався у гардеробниці, чомусь не вистачило шкарпеток) і вийшов у ніч.

Вийшов крізь вікно, адже лікарня була одноповерхова і стояла в передмісті - якраз навпроти лісу.

Перекинув ноги через підвіконня і на якусь мить йому здалося, що, відштовхнувшись, він одразу ж провалиться в воду. Зрештою, це теж могло бути виходом. Але його ноги в літніх туфлях, одразу відчули прохолодну м’якість голландського газону (мабуть, ця імпортована здалеку травичка теж входила у вартість лікування).

Він пішов по трасі.

За ним біг лікарняний пес.

Потім пес повернув назад.

Він подумав, що нарешті досяг тваринного абсолюту.

Коли соборні шпилі нанизали на себе перші рожеві хмари, він дістався околиці міста. Далі йому йти не хотілося.

Він провів три голодних дні біля ятки з трьома скаліченими столами, спостерігаючи, як за ними щоранку збираються чоловіки й натщесерце замовляють по повній пластиковій склянці дешевої горілки. Із каламутним яблучним соком.

А потім розходяться, аби повернутися сюди після роботи.

На третій день він допоміг буфетниці повантажити порожні ящики в машину, а повні - перенести до ятки. І нарешті поїв. І отримав право ночувати в вузькому коридорчику генделика.

Ще за кілька днів Зоя (а буфетницю звали Зоя) принесла станок для гоління.

Раніше, коли він був відомий, коли про нього писали в газетах і запрошували до участі у міжнародних виставках, у нього була швейцарська бритва…

Вона залишилася в лікарні.

Він не вмів голитися лезом. І їсти пластмасовими виделками.

Багато чого довелося вчити наново.

Вивернуте полотно світу, який здавався йому прекрасним, виявилося вузлуватим, полинялим, заяложеним.

Головним у ньому була їжа. І горілка.

А потім навпаки: горілка. І їжа.

В середині літа він пофарбував ятку в темно-синій колір і подумав, що треба рухатись далі.

Зоя потелефонувала своїй подрузі - такій самій, але більш успішній продавщиці, що торгувала біля метро, - і він побрів туди, ховаючи обличчя. Та це було зайвим. Ніхто не намагався його розшукати.

Того самого дня перший півень підняв у дорогу святого отця, котрий, піднявши рясу та блимнувши витертими лампасами армійських штанів, сів у горбатий «Запорожець» і на безпечній швидкості відправився за пару сотень кілометрів в місто - придбати для своєї невеличкої парафії кілька пачок воскових свічок по 50 копійок за штуку.

Поки він їхав, з іншого кінця міста вийшов невідомий жартівник-експериментатор.

Усі вони рухалися в різних напрямках.

Ятка біля метро виявилася більшою і не потребувала ні фарбування, ні будь-яких інших послуг. Довкола неї купчився люд, котрий не допускав конкуренції. Проте добра Зоїна приятелька, зглянувшись, простягнула чоловікові без шкарпеток сорокаграмовий пакуночок з написом «Смугастик жовтий», а також пластикову склянку (таку ж, як у ятці Зої) з горілкою. «Смугастика» той засунув до кишені. Горілку випив.