Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 4

Вони коротко буркнули одне одному сонне «Привіт!» - і Єва вирулила на дорогу.

- Відійшов? - запитала вона згодом.

- Трохи… - відповів він і примружив очі.

«Рено Кліо» їхало містом хвилин сорок. Потім місто закінчилось.

…Єву не звали Євою. В паспорті було записано інакше. Вона завжди соромилась свого імені, особливо в школі, де її люто дражнили. І вчителі, чудово знаючи про це, навмисно називали її на повне ім’я, з особливою інтонацією, просякнутою іронією. Найбільш дошкуляла вчителька трудового виховання - сіра миша, яку дратувало завжди розпущене волосся учениці, бо на її уроках воно мало бути під косинкою. Справжня ворожнеча розгорілась після того, як Єва, дізнавшись походження свого імені, при всьому класі пояснила «трудовичці», про кого йдеться. Вчителька цього не знала. Тоді дівчина добила її остаточно, діставши з портфеля книгу вітчизняного класика, на якій було витиснено це ім’я - «Євпраксія». За кілька днів, ретельно підготувавшись до теми, вчителька на уроці розповіла про походеньки розпусної київської князівни, учасницю чорних мес під час шлюбу з германським монстром-імператором Генріхом… І змусила принишклу ученицю пов’язати косинку.

Лише після закінчення школи вона змогла легко вийти з ситуації, назвавшись Євою. І навіть сама здивувалася, наскільки просто - назватися іншим, скороченим ім’ям, ніби вкоротити шлейф невдач, відрізати хвіст клятої бідності. Єва - перша і єдина жінка на Землі, чиста у своїй первозданноті. Євпраксія - ґвалтована й переґвалтована, без вини винувата грішниця…

…Богдана не звали Богданом. Хоча він сам і не думав змінювати своє ім’я, його змінили друзі. Дан - і все. Коротко. І, як вони запевняли, зручно і влучно. Дан - це «хук» лівою, коли у правій затиснуто кастет… Але він ніколи ним не користався. Хука лівою завжди було достатньо.

- Кого їдемо знімати? - запитав він. - Знову передвиборче гівно?

Єва криво посміхнулася:

- Онуку Тіни Модотті. Вона під Гуляй-Полем живе…

Він показав їй у люстерко зігнутий вказівний палець - брешеш? - і вони розреготалися.

- Звісно, гівно… - сказала вона. - Що зараз не гівно? А ти все мрієш зробити переворот у мистецтві? Нє получіцццца… Все не те… Хочеш кави?

- Тільки не з термосу, - сказав він. - Зупинимось.

- Нам ще їхати годин десять. Якщо я тебе слухатимусь, до ранку не доберемось. Тільки ж почали…

Але вона і сама хотіла зупинитись. Щойно великі літери із назвою лишились позаду, місто припинило душити її.

- Ну, давай виберемо якусь пристойну кав’ярню, - запропонував він. - Я сто років не був за містом.

- Почалося… - відповіла вона. - Дев’ята ранку…Треба думати про роботу. Особливо тобі. Ти ж на ниточці висиш.

- Не бреши. Ти сама хочеш зупинитися. Я тебе знаю. Тільки твоя ниточка - металева. Здолає її хіба що зварювальний апарат.

Вона розсміялась і поправила:

- Роз-варювальний. Але - не сподівайся!