Читать «Дві хвилини правди» онлайн - страница 2

В кишені заграв «Квін». Вологою рукою він витяг мобілку, дивуючись і дратуючись від того, що хтось таки вцілів, врятувався.

Це була Єва.

- Здається, ти догрався, - сказала вона (в цю мить у нього від нудьги звело щелепи). - Тебе звільняють. Ти чуєш мене?

Він чув і відсторонив слухавку від вуха. Уявив її червоні губи, котрі завжди залишають на склянці розмиті відбитки. Слухати будь-який жіночий голос було нестерпно.

- Ти - де? Чого мовчиш?

- А що ти хочеш почути?

- Вчора ти майже зірвав зйомку і тобі немає чого сказати?!

- «Майже» - не рахується. Незамінних людей нема.

На тому кінці зітхнули.

- Але я тебе відстояла. Принаймні, до кінця місяця маєш виправитись. Твій останній шанс.

- Слухай, на фіга тобі все це треба? - здивувався він.

- Ти був кращим серед нас, - сказала вона. - Ти гинеш, Дане.

- Ти в цьому переконана? - посміхнувся він.

- Поговоримо про це завтра.

- А що буде завтра?

- Я замовила тебе на своє відрядження. Мені сказали, що це - самогубство, але дозвіл дали. Поїдемо разом. Поговоримо дорогою. Щоб я не заснула за кермом. Завтра о восьмій я за тобою заїду. Готуйся.

«Готуйся» означало те, що треба поголитися, змінити одяг, купити кілька чистих носовичків та шкарпеток. Пару пляшок, каву. Ще чогось для Єви…

Раніше він любив їздити у відрядження, дивитися на дорогу, хапатися за камеру, побачивши коника на листку чи незвичайну квітку в полі.

Зараз він лише хотів аби трапилось щось таке - без його участі! - аби все згинуло, вкрилось мороком і ніколи не поверталося. Хіба у вигляді першої інфузорії в першому очереті, що утвориться в перших хащах після не-першого всесвітнього потопу.

- Добре, - сказав він. І подумавши, вирішив додати: - Я тобі вдячний.

…Вона натиснула на кнопку і сунула телефон в кишеню. Безнадійним поглядом зиркнула на папери, розкидані на столі, подивилась у вікно. За ним було темно, склом повзли довгі змії води. Вони спарювалися, утворювали суцільні потоки і знову розбивалися на сотні мілких струмків, сповзали на підвіконня, - це нагадувало кубло прозорих змій, що безсоромно спарювались на її очах…

На завтра дороги розмокнуть. Сільська місцевість взагалі стане непроїжджою. Але, подумала вона, чим гірше - тим краще. Аби тільки не сидіти тут, в цьому кабінеті.

Вона знову згадала про Богдана - нарешті додзвонилася! Вчора так і не змогла, хоча хотіла привітати з днем народження. Як завжди, він вимкнув телефон. А вона хвилювалася. Адже минулого року в цей день їй довелося їхати за ним до відділку міліції й трясти перед ментами своїм посвідченням, божитися, що нічний п’яниця-бешкетник - це найкращий оператор на відомому каналі, котрий у свій день народження, ось вже котрий рік поспіль, має дивну звичку потрапляти до відділку.

Таке нехлюйство викликало у неї водночас обурення і деяку заздрість, аде вона ніколи не могла почувати себе настільки вільною, не могла ось так плюнути на все і, скажімо, не піти на роботу. Хоча чудово розуміла, що це вона є «майже» незамінною. Принаймні, ніхто з колег не має стільки професійних відзнак, не отримує листи (по п’ять-сім величезних ящиків на день), не здатен без сторонньої допомоги писати нормальні тексти до своїх сюжетів та ще й бездоганно редагувати інших. Секрет її старанності полягав в тому, що Єва досі боялася втратити те, що вже давно і надійно мала. Йшлося не про посаду. Про гроші.