Читать «Кролик» онлайн - страница 3

Скільки Нелька в селі (а вона з переселенців), стільки Копиток і воював з нею. Кричав у бригаді, навіть по столу стукав: «Погаси, Нелько, свій червоний ліхтар, бо постановимо й виселимо к чортовій матері!» Дарма що сусідка, а за стільки літ і межі не переступив, навіть на роботу кликав з вулиці, щоб ніхто нічого не подумав. Якось, отакої ж весни, ніс воду від криниці, а та бісова Циганка через тин (груди — як подушки на штахетинах): «Що ж це ви, Семене Миколайовичу, ніколи до мене й не зайдете?» Він відра поставив на дорогу, розігнувся: «Кажуть, Нелько, поріг у тебе високий, з порожніми руками не переступиш, а мої сини — в столиці, життя там дороге, культурне, помагать треба, кожна копійка на учоті». Підкусив ніби. А їй хоч би що, засміялася: «Невже б я з високого начальника та грошима брала? Для вас, Семене Миколайовичу, безплатно…» Він одірвав очі від подушок на тину, вхопив відра і побіг підтюпцем, щоб не чути безсоромного Нельчиного сміху…

Тепер йому свобода по всіх параграфах, тепер — що душа забажає. Не треба думати, що народ скаже і як угорі відлуниться. Домашня ревізія, звісно, не дрімає, але коли ще та Софія з району повернеться. Ноги мліли й підгиналися в колінах, але вперто несли Семена до рівчака.

Закурив знову, для солідності, хоч тютюн здався прісним, як трава, зиркнув по сусідських городах і засолодив молодим, півнячим тенорком:

— Квасольку садиш, Нелько?

— Горох, — одказала, не розгинаючись.

У роті Копитку пересохло:

— Ходи, Нелю, до мене — кролика дам…

Жінка випросталась і довго мовчки дивилася на Семена. Що в її погляді, Копиток не бачив, бо піт з нього юшив, очі виїдав.

— Прийду…

Семен повернувся, подріботів стежкою за хату, узяв кроля з клітки. На веранді кинув його в порожню балію, накрив кружалом. Поправив ковдру на залізному ліжку (тут він спав улітку), сховав до кухонного столика брудні тарілки. На веранді, нагрітій сонцем, дихати не було чим.

Нелька помила руки в рівчакові, плеснула в обличчя, втерлася ріжком хустки. Ішла через Копитнів город, наче щодня його топтала.

Вуличка була безлюдна, по дворах самі кури бродили, але Семен на всяк випадок засмикнув фіранки. Нелька підперла плечем одвірок, склала руки на грудях:

— Так де ж ваш кролик, Семене Миколайовичу? Копиток тремтячими пальцями повернув ключ у дверях і хутко вхопив жінку за вогкі, прохолодні руки.

— Що кролик, кролик — це ми завжди, по-сусідськи, я думав — побалакаємо з тобою культурно, делікатно, про те, про се, про любов…

— Стільки літ од мене одвертались, червоним ліхтарем прозвали, а тут про любов згадали…

— Та я завжди до тебе, Нелько, всією душею і відповідно, але авторитет не дозволяв, приклад я мусив показувать по всіх параграфах, понімать треба!.. — аж крикнув Копиток і ніби всі сили на той крик розтратив, бо хрипко зашепотів: — Ти, Нелько, приляж, а я — біля тебе, щоб тепленько…

— Та воно й так жарко! — безтурботно засміялася жінка.

А Копиток уже, тремтячи всім тілом, наступав на неї, поки й не повалив, наче сніп, на ліжко. Гарячкове завовтузився біля жінки, щоб переконатись через якусь хвилину, що всі старання марні: в поле, та нема плуга. «Усякому плоду свій час у житті,— подумав з гіркотою, не знаючи, куди подітися від сорому, — і ніхто прожитого дня не поверне. А мені, бач, закортіло зелених яблучок пізньої осені. Трапляється, що зацвітає яблуня восени, але цвіт той не тривкий…» До болю в грудях стало шкода себе, життя прожитого. Наче не жив, а на вітрині весь вік стояв. Із сімнадцяти літ, можна сказать, на видноті…