Читать «Кролик» онлайн

Володимир Григорович Дрозд

Володимир ДРОЗД

КРОЛИК

Оповідання

Були кролі у Копитка — та загули. Напав мокрець — і пропали. Саменький кролик пережив зиму, сновигав по клітці, наче підрайон, залишений перелітним птаством, виснув на сітці, барабанив об дощате дно, ніби скликав на якусь нараду і сердився, що ніхто не йде.

Якби на нараду, Копиток бігцем побіг би, руки-ноги відмовили — веретеном покотився б, але на жодні наради його вже не кликали, бо пенсіонер. Спершу навідувався новий бригадир, що заступив Семенове місце, припрошував до січкарні або на сівалку — зерно засипати. Копиток хапався за поперек, показував рецепти, виписані дружині його, Софії (сам він, дякувати долі, до лікарів не ходив, бо жив усе життя правильно, ні в що дурне не вдавався). Бригадир співчутливо вислуховував Семена, кивав головою, однак наступного ранку знову зупиняв мотоцикла біля Копиткового двору: людей на підсобні роботи не вистачало. Аж поки Семен правду різонув у вічі:

— І що ви там, угорі, собі думаєте?! Щоб я, Копиток, весь вік на довжностях, та з вилками, як рядовий колгоспник! Що про вас народ скаже?!

Бригадир мовчки сів на мотоцикла — і відтоді вже не зупинявся біля Копиткового двору. Лише тутукне коротко, як побачить Семена в городі, — і мимо. Бач, учений, хай поїздить, хай своєю наукою собак по дворах подражнить, галушкою в горлі хай довжность йому стане! Отоді згадають бездипломного Копитна, що поспішили на пенсію випхати…

Посівна минала, а не згадували, не перепрошували. Город Семен ще восени зорав, першими на кутку й посадили. Нелька, що через рівчак від Копитнів, по-вуличному — Циганка, досі копирсалася на своїй грядці, сама собі картоплю накидала. Семенова Софія, ганяючи з городу курей, злим оком стріляла у бік сусідки:

— А, чортова кров, де ж твої бахури, зальотники, що нема кому й картоплі накидати?! Прокувала вік зозулею, тепер на старість кисло відгикнеться…

Але бурмотіла напівголосно, щоб не долетіло до Пельки, бо так відбриє, що й жити не захочеш.

Посадили город — стали ждати поління. Та ще літа ждали, коли сини із родинами їхатимуть на власних машинах через село у Крим — заночують нічку. І з курортів вертатимуться — нічку чи дві, як робота дозволить, з батьками поділять. Обидва сини Копиткові — у столиці, добро пристроєні. Весь, до нитки виклався був Семен, поки пристроював, хоч сам половину віку проходив у одних штанях, суконних, підшитих хромом із старих халяв. Пливли грошики, наче вода в бакаї після зливи, аж гуло й шуміло: то конкурси, то кооперативи, то машини й килими. Зате ниньки — ого-го-го! — де та столиця, а й там Копитки. Довгоруким у селі прозвали.

Думав, коли на пенсію відправляли: кролів годуватиму, треба синам і далі помагать, бо й по дорозі в Крим порога не переступлять, бензин подорожчав. Тепер один кролик на двох із Софією, розпасся — торба із салом, а не кріль. І все барабанить та дошки гризе. Кожна жива істота весною бунтується, та що жива — тріска на тріску лізе. Нелька гукала через рівчак: «Продайте мені кролика, або кролицю свою принесу, хай погуляє». Тільки ж Софія затялася: «Та щоб мій кролик покривав кролицю тої шльондри, тої підстелюхи, тої трав'янки?! Не буде такого, поки я жива!..» Класовою ненавистю ненавидить Нельку-Циганку. Ох, оці жінки, ніби чогось не поділили. А що було ділити? Семен, якби й хотів стрибнути у гречку, нічого такого не міг собі дозволити, бо бригадирствував…