Читать «Пришестя» онлайн - страница 4

— Гуц! Гуц! — загукали з бугра хлопці. — Що ти там телишся?!

Я прокинувся, ніби зі сну, і почвалав до товаришів, на бугор. Але грати уже не хотілося. Мовчки віддав м'яча і пішов геть. Вулиця навіть тут, на Горі, ще була грязька, багниста, я перебрів її і звернув на Ковганків город, де була стежка на Хутір. Сідало сонце, бузковий присмерк стелився над городами, над полем, посмугованим удалині ярами. Неподалік Загального двору, на згір'ї, доживало свої останні роки (бо невдовзі його поглине колгоспна ферма) старе кладовище, зелений острівок посеред чорної, як смола, ріллі. Де-не-де над хвильками могил дотлівали трухлі дерев'яні хрести. Більшість їх спиляли і спалили в печах у холодні воєнні зими. Тут уже давно нікого не хоронили. І раптом мене усього сколотнула — навіть не думка, ні! — а якесь гостре почування, відкриття, прозріння: якщо я не вперше на Землі, якщо я уже ходив по цих пагорбах, полях і ярах, колись, давно, то колишнє тіло моє похоронене на цьому старому кладовищі. Здається, десь у глибинах пам'яті лишилася смутна згадка про похорон мого колишнього тіла на цьому зеленому острівкові, шерхіт корогов, монотонне бурмотіння попа над труною, хриплувате голосіння півчих. Усі ті голоси — ніби на зітертій патефонній платівці, а сама картинка, спостережена мною збоку, згори, як на бляклій, старій фотографії. І вже я не йшов, а біг стежкою. Проминаючи старе кладовище, а скумасна поляка, жахота наздоганяла, хапала за плечі, трусила тілом і душею.

А може, думаю тепер, ми справді олюднюємо землю вахтовим способом, як нинішні нафтовики?

І все ж білий світ, і ця земля, і це село, і небо над ним існували задовго до мого пришестя на планету Земля, першого, другого чи вже сотого, не знаю.

Розумом ми усі це розуміємо, але вперше я відчув і пережив це, коли працював, ще у сімдесяті роки, в архіві і надибав на опис свого Петрушина в Рум'янцівському переписові. «Село Петрушин Чорторийской сотий, при болоте Свин, в шестнадцати верстах близ города Чернигова… В оном селе жительствуют козаки, владеет селом магистрат Черниговский… Двор старый, в нем хата одна, комора одна, сарай один, в этом дворе живет козак Василь Дрозд, урожденный оного села, лет шестидесяти, жена его Мотрона Григорьевна, урождена оного села, лет пятидесяти, у них дети: сын Семен, лет тридцати, здоров, жена Федора Климова, урождена села Халявина, лет тридцати, здорова, дочь Февросия, лет шестнадцати, здорова; у него пахотной земли и других угодий нету, имеет корову одну, овець четыре, промыслу не имеет, а бавится ремеслом возным; он, Василь Дрозд, с предков козак…» Іншої сім'ї на прізвище Дрозд у списку немає, отже, це таки — мої предки, мої прапрадіди і прапрабаби. Отже, і я — з предків козак. Сьогодні, коли у козаки пнуться усі, кому тільки не ліньки, коли хлипкенькі новітні поводирі приміряють на себе гетьманські вбрання, коли навіть учорашні друзі мої, вихідці з таких же глухих сіл, проголошують створення в Україні «духовної і політичної аристократії», самих себе, звичайно, до тої аристократії вписуючи, нагадувати про свою приналежність, хай і родову, до козацтва — аморально. Виправдовує мене лише те, що я усе це вперше опублікував у ті ж таки сімдесяті роки, не очікуючи дозволу на козацтво згори.