Читать «Пришестя» онлайн - страница 3
Володимир Григорович Дрозд
І ще про одне. Я назвав свою оповідь «Пришестя». Я давно і глибоко переконаний, що з'ява кожної людини на Землі — з'ява Бога. Бо в кожній душі людській — промінчик Його світла. Отже, і кожне народження людини — пришестя Бога на Землю. Інша річ, що не кожна людина спромагається пронести крізь усе своє життя сяєво Боже в душі, збагатити його земним досвідом, земними набутками духовними і повернути дарунок Бога, опісля смерті тіла, до Його небесної скарбниці. Якщо ж не вірити у це велике покликання людей, то навіщо усі наші земні страждання, наші тяжкі ходіння по земних муках?!
2
Як не дивно, але світ існував ще задовго до моєї з'яви у ньому. Саме з цим, здається, людині найважче змиритися. До усвідомлення, що нас не буде після нас, ми тяжко доростаємо впродовж усього життя. А все ж багато разів у дитинстві спалахував у мені раптовий здогад, що я уже тут був. В один із таких днів ми грали на шкільному дворі в
Дивний то був стан. Час ніби зупинився, заклинило машину часу. Не гойдалася жодна гілка, не ворушилася жодна бур'янина, хоч перед тим був рвучкий вітер, він і зносив апуку. У голові моїй тоненько дзвеніло, гуло, ніби в телефонних дротах, тієї весни до Петрушина додибала нарешті телефонна лінія. Я не розумів, що відбувається зі мною, але напевно знав одне: щось схоже уже було в моєму житті, але не в цьому, в іншому, колись, давно. Так само я грав із хлопцями в апуку біля школи, так само м'яч закотився в бур'ян і так само, розігнувшись, бачив я з подолу гори і школу, і будиночок директора, і церкву по той бік вгрузлої у глинища сільської вулиці. Отже, я не вперше на Землі, і не деінде, а саме тут, у Петрушині. І вже стояла на схилі школа, і стояла на вершині гори церква, а школі нашій і церкві, я знав од учителів, — за сто літ. Але усе те моє колишнє життя — ніби гумкою зітерте з пам'яті, і лише іноді на білій сторінці проступають сліди колись написаного…
