Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 60

— Не дозволиш? А план? З півгектара — двадцять центнерів ячменю?.. А втім, води тепер не треба: після такого дощу вона до самих жнив не потрібна… Грикоре, що ти там робиш?

А Григор стояв під зливою, з насолодою підставляючи обличчя під холодні струмені.

— Дайте освіжитися! Хіба від води втікають!.. Вода — це бог на нашій землі, спаленій сонцем. Ось побачите, яка зелень з’явиться після цього дощу, побачите, як телята наші на траву накинуться! Трава в полі дарова — будуть пастися, гладшати. Восени поведуть телят важити. Зважать — мене також попросять: «Грикоре Овсеповичу, будь ласка, одержте і ви премію!» Ото, не мав клопоту — бреди з кривою ногою за цією премією в колгоспну комору і тягни її додому! Та ще й в хліві місце готуй для преміального теляти! — говорив Грикор, намагаючись надати своєму обличчю зневажливого виразу.

— Грикоре, іди сюди, ти до рубця промок, — упрошувала його Асмік.

— Мені й тут добре!..

Армен і Асмік силою затягли його під навіс. Тут і сиділи вони, притулившись одне до одного, а над міжгір’ям гримів грім, короткими спалахами мигали блискавки, і на змучену спекою і спрагою землю щедрими струменями лив дощ…

Похід на Чанчакар

В селі газету з портретом Камо виривали одне в одного з рук. Потрапила вона, нарешті, і до старого мисливця.

— Ходи-но, поцілую тебе, моє левеня! — вигукнув дід, обнімаючи радісно схвильованого хлопчика.

Задоволений був і Баграт. З його завжди суворого обличчя не сходила усмішка.

— Ну, тепер ми можемо узаконити ферму, і я дам розпорядження, щоб її працівникам нарахували трудодні.

— Мало цього, дядьку Баграт: приймай у колгосп нові сім’ї,—ступив наперед Грикор.

Голова колгоспу глянув на нього здивовано:

— Що це за новина? Які сім'ї? В нашому селі, мій любий, колективізацію проведено ще тоді, коли тебе на світі не було.

— Бджолині сім’ї, дядьку Баграт! З чадами, домочадцями і коморами меду.

— А, з Чанчакару! — догадався Баграт. — Милості просимо, хай приходять. Тільки я не вірю, щоб вам вдалося те, що нікому ще не вдавалося… Ти що? — звернувся він до бригадира Овсепа. — Кажеш, сіножатки і коси готові?.. Ходімо. Хочу на власні очі побачити.

Голова пішов разом з бригадиром.

— Що, вчені брати, підемо на світанні? — запитав Грикор.

— Підемо. Не проспіть, — сказав Камо.

Прислухаючись до розмови, біля них крутився Артуш.

— Подумаєш, — сказав він уїдливо, — наукову експедицію організовують! Ми, значить, жили тут дурні-дурнями і нічого не знали про наші старожитності, а він, бачте, приїхав з міста і зробив відкриття.

— Що тебе турбує? — запитав Камо, глянувши Артушеві у вічі.

— «Що, що»… — зніяковів Артуш. — А те, що ти своїми вигадками інших збиваєш з толку.

— Чого ти злишся? Тебе не раз кликали, а ти сам не йдеш і іншим голову морочиш… Ходімо! Грикоре, попроси Арама Акопяна піти з нами.

— Арам Акопян вам не пара, — сказав Артуш. — Він людина розумна.

— Це вірно: він людина розумна і дуже серйозна і робитиме з нами серйозні справи. Ми, чого доброго, за його допомогою знайдемо не тільки стародавні речі, а й руди, як знайшли алтайські піонери.