Читать «Серце» онлайн - страница 5

Ніхто з гаврилівчан не знає, мабуть, яку славу носить село їхнє, хіба один професор кам'янецький!

А свині Минка пасе одному дядькові - такий собі заможненький, віробожний, з убогою рослинністю на обличчі, схожою на озимину, прибиту морозом,- Юхим Запара.

Він за це поле Минчиній матері обробляє, снопи в жнива возить, косить; а мати - разом з Минкою - полють йому, жнуть; ще й свині пасе літо Минка… У багатого дядька служить.

У Минчиної матері ще є діти, тільки вони малі дуже, хлопці її…

- Ачу! Здохла б ти йому на радість,-втретє чує Трохименко Минчині скарги на свині.

Гаряче серпневе сонце дошкулило, видно, тонкошкіру свиню; підкидаючи вгору писка, вона чмихала й бігла до річки, як божевільна, не звертала жодної уваги на свого маленького пастуха, на ціпка, а тільки скоса поглядала іноді на поросята - чи біжать вони слідом за нею.

Минка аж розплакалася; не встигла скінчити обід, як довелося знову бігти; спідничина метлялася дівчині поміж ніг, а вона на всю силу мчала полем і все нахвалялася ціпком, що тремтів їй у руці…

«От морока Дівчині…»

Трохименко не скінчив своєї думки, як над вухом йому ледве чутно, глухо задзвонив телефон; поспішаючи, нервово взяв рурку до вуха й слухав:

- Варта 3128?

- Так.

- Гарцежи, як вам казав, уже на лінії фільварків польських. Навпроти вашої дільниці будуть, мабуть, тільки кінні загони… У них, здається, маневри. Дивіться там пільніше. Все.

- Слухаю.

І Трохименко, підвівши чоло, поклав рурку телефону.

Все трапилося так несподівано і так раптово, що годі було деталізувати розпорядження начальника застави… Ясно й так: пильніше вартуй кордон!

Трохименкова рука лежата ще на рурці телефону; десь на обрії -уявляв собі -от-от повинні з'явитися гарцежи -тоді, мовляв, розпочнеться справжня варта - без нудьги, без дитячих споминів… Така, може, як недавно на Амурі!

- У них, здається, маневри… - звучали ще слова начзастави.

І раптом праворуч, на межі кордону, хтось важкий, з чорними латками на спині, колесом шубовснув у воду… Аж запирхкав.

З розгону, безцеремонно ламаючи крихке стебло пшениці, невідомий Трохименкові злочинець спробував перейти кордон ясного, сонячного дня!

Червоноармієць хапливо, звичним рухом, повернув навскоси рушницю й підкинув її на руку, щоб краще було взята йому на мушку зухвалого шпигуна чи контрабандиста

- Не втічеш, голубе… ні,-підбадьорюючи сам себе, тихо приказував Трохименко.

Він розкрив уже рота, щоб гукнути звичайне в таких випадках «стій», хоч добре знав, що такий зухвалий перехід кордону вимагав у першу чергу кулі; правда, постріл на кордоні не завжди буває виправданий, і не такий уже героїчний вчинок - випустити кулю, а ще гірше - не влучити, пустити її в небо синє…

Трохименко був блідий, схвильований і всю силу волі скупчив на одному: влучити. За всяку ціну влучити невідомого ворога.

То нічого, що пострілом він викриє своє замасковане місце, що вогненна лінія кордону з тривогою - по обидва боки Збруча - випускатиме на сполох кулі вгору, то все - дурниці, не варті серйозні уваги.

Дипломати по обидва боки ріки будуть собі на дозвіллі вивчати, з якого боку був перший постріл, а йому, Трохименкові, треба затримати ворога, а коли не пощастить - подарувати йому кулю в далеку дорогу…