Читать «Серце» онлайн - страница 3

Начальник застави - низенький, чорноокий Калінкін - запевняв Трохименка, що гарцежи повинні бути сьогодні обов'язково - такі є точні інформації…

І - маєш: сонце давно вже звернуло з обід; Трохименкові надокучило раз у раз, коли з'явиться на обрії якась точка, детально обсервувати її в бінокля, гарцежів - згорять вони - нема та й нема!

Вуйко встиг давно вже пообідати свій немудрий обід, відпочив трохи й косу підклепав… Він уже знову кладе покоси ручка за ручкою.

- Виходить, помилився товариш Катінкін,- вирішує остаточно Трохименко.

Він бере до рук рурку телефону-подзвонити й запитати Калінкіна: чи приїдуть сьогодні гарцежи, чи ні?…

«Ще на догану наскочу, - сам собі розраював, - на чорта вони мені здалися? Та й запитувати телефоном незручно, хіба це така надзвичайна подія?…»

У вуха червоноармійцеві голосною луною врізається дзвінкий дитячий голос:

- Ачу! Коли ти сі вгамуєш? Де ото ти вирядилася, моя пані ласкава? Чого тобі там треба?…

Зацікавлений, Трохименко сторожко повертає голову назад, на дитячий голос.

Перед очима йому -праворуч -стіною стоять пшениці, а ліворуч, недалеко села, стайками і журавлиними ключами - копи…

Возовиці ще немає, отож копи стоять з гордо піднесеними шапками -пишні, як ті шишки на весіллі; над ними тремтять незримі золоті струни -дзвенить ланом тонка мелодія, а копи, ніби зачаровані з музики степової, то хмарніють, то міняться на сонці щирим золотом.

І тільки край дороги, на стародавньому козацькому окопі, хтось порушив уже спокій і гармонію кіп: там вивершували важкими снопами першого воза.

А зовсім близько Трохименка, за гони якісь, майорить під копами у червоній косинці гілка, тонка, мов те стебло, дівчинка. Вона завертає від кіп свині…

- Минка,-вирішує червоноармієць, хто ж інший насмілиться пасти так близько кордону? Тільки Минка! О, це смілива дівчина?

Трохименко добре знає Минку: вона день у день підходить попаски із своїми аж до берега річки, нікого не боїться!

Йому навіть приємно за Минку, що вона така смілива дівчина.

Кордон? Не розуміє цього слова Минка. По той бік Збруча, знає вона, живе її тітка, материна сестра ріпна; живуть ті ж самі люди, що й по цей бік, - а хтось вигадав кордон над Збручем!…

Смішно, пастухи - по обидва боки річки - бояться підходити близько берега, але вона - Минка-ніколи!

Ніхто, мабуть, не був з пастухів там, де вже лежать червоноармійці… Вони кумедно так зодягнені -плямисті якісь штани, сиві, кольору неспілого жита, сорочки, годі й помітити їх під ногами!… Дивишся-ворушиться камінь, горбиться, а ближче -на тебе чатують з трави суворі або ласкаві очі…

Минці, бували такі дні, щастило й купатися в Збручі,-а хто ж інший насмілювався?…

Проте найбільшого клопоту завдає Минці ота велика, покарбована чорними латками свиня. Яка вона неслухняна,-сказати не можна!

От і зараз, не встигла ще Минка й присісти на межі, а свиня-рох-рох-рох-рушила вже під стайку кіп.