Читать «Людина без серця» онлайн - страница 4

— Цікаво, цікаво! — іронічно посміхнувся Берн. — Як же їх поєднати?

— Не знаю, доктор, нічого певного не можу вам порадити, але мені ясно одне — досягти відновлення клітин можна, застосувавши живий білок в поєднанні з штучним серцем.

— Коротше, ви хочете, щоб я спілкувався з отими… червоними? — гостро запитав Берн.

— Це було б чудово.

— Ніколи! Чуєте мене? Ніколи! — запально вигукнув хірург, збуджено блиснувши очима. — І, взагалі, давайте закінчимо цю розмову…

— Гаразд, — підкреслено коректно згодився Гельд. — Нас розсудить час.

— Саме так! — Берн підвівся з свого глибокого крісла. — Нас розсудить час. — Він підійшов до операційного столу і уважно оглянув апаратуру. — До речі, час уже сказав своє слово. Ось його присуд.

Рука хірурга лягла на біле покривало. Він тріумфуючи посміхнувся.

— Шановний добродію, чи пак, шановний пане скептик, прошу поглянути сюди, — іронічним тоном запросив Берн асистента і плавно зняв простирадло. — Ось мій доказ. Ні, ви дивіться! Ви гарнесенько роздивляйтесь, пане невірний Хома!..

На операційному столі лежав здоровенний чорний пес. Очі його були закриті. Кінцівки ледве помітно здригалися. Берн тримав у руках коробочку, з’єднану з грудьми пса тонким ізольованим проводом, який підводився під шар бинтів в область серця. Він поклав коробочку в шкіряну сумку і прив’язав її до спини пса. Потім повернувся до асистента і майже сухо, як завжди, промовив — Час і дослід — кращі судді. А зараз можете йти. Я з півгодини почергую, потім ви мене зміните. Необхідно занотувати все, що відбуватиметься в організмі тварини…

Асистент мовчки кивнув головою й вийшов.

Берн знову сів у крісло. Дві глибокі риски біля рота розійшлися, сухі вузькі губи розтягнулися в задоволеній посмішці. Розмова з Гельдом втомила його, але водночас зробила для нього ще яснішою перемогу. Сьогодні не тільки його свято — сьогодні свято всього людства! Він — Йоган Берн — віднині на сотні років відганяє смерть від людини! Вічне серце створено!

Стрічка на записувачу біострумів рухалась, чорна лінія-хвиля переконливо підтверджувала великий успіх молодого хірурга. Берн на якусь мить закрив очі, з задоволенням потягнувся, хруснув суглобами. Скільки йому довелось докласти зусиль, щоб у безперервній боротьбі відстояти свою правду. В свідомості зароїлися якісь образи, до болю яскраво виринуло минуле. Ось ніби зовсім поряд з ним звучить милий голос…

— …Йоган, прочитай. Якраз про ту проблему, над якою ти працюєш.

Ах, це ж аудиторія університету! Евеліна, чарівна Евеліна, сиплячи в його душу іскорки з зелених очей, подає йому журнал «Вісник Московської Академії Наук».

Прямо перед Йоганом — високий дівочий стан, обтягнутий елегантним синім платтям, бурхливий водоспад каштанового волосся, напівприкриті довгими віями лукаві очі — вони з розуму зводять, ті очі. Та жоден м’яз не здригнувся на обличчі Берна. Холодно, іронічно посміхаючись, він говорить:

— Подивимось…

Йоган піднімає худе обличчя, кидає журнал на стіл і, протираючи скельця окулярів, трохи мружачись, дивиться на Евеліну.