Читать «Людина без серця» онлайн - страница 37

Минав час, Петер думав про Евеліну. Яке лихо могло скоїтися з нею? Може, її пограбовано, знівечено, заточено в таку ж сліпучояскраву камеру? Він знав, що володіє страшною силою, і водночас усвідомлював своє ганебне безсилля.

Раптом йому на думку спала цікава вигадка. Він обдурить охоронця. Він заманить його в камеру і тоді…

ГІетер швидко підсунув до вікна ліжко, перекинув його. Потім зняв піджак і одним рукавом став обмотувати собі шию. З такою недосконалою петлею обережно, навмисне обережно й поволі, виліз на перекинуте ліжко. Зачекав трохи, спустився додолу. Через хвилину почав знову чіплятися за залізні прути. Підтягнувся раз, вдруге…

В коридорі загупотіли поквапливі кроки. Завила сирена. Значить, його маневр вдався. Охоронець вчинив тривогу помітивши підозрілі дії Петера. Адже в’язень, про якого піклувався сам поліцай-президент, намагався повіситися на залізних гратах вікна!

Але Петер не залишав своєї справи: він уже стояв на ліжку і, дотягнувшись до вікна, поквапливо прив’язував другий рукав піджака до металевих грат.

— Стійте! — розітнувся позаду переляканий вигук дозорця.

Стар повернув до нього обличчя і зміряв його обережним вивчаючим поглядом. Здається, все йде як слід. Тепер можна діяти.

В камеру тим часом зайшло кілька поліцейських, і серед них — начальник в’язниці.

— Схаменіться, Стар! — гукнув начальник в’язниці, його маленькі очі на квадратному обличчі сердито виблискували. — Злізайте негайно донизу, ми все одно не дозволимо вам накласти на себе руки!

— Гаразд, я злізу, але відійдіть до дверей, — примирливим тоном озвався Стар. Його мозок вже працював з максимальним напруженням.

Поліцейські слухняно відійшли до виходу.

Петер зліз на підлогу.

Розставивши широко ноги, він пильно дивився на тюремників. Дивився і поволі, з настирливою невідступністю влазив їм у душу своїм поглядом. Підняв руку і раптом, трохи притишеним голосом урочисто промовив:

— Складіть зброю… там! — Він показав рукою на найдальший куток під вікнами. — Негайно, всі до одного!

Сім чоловік, що були в камері, поволі, немов у півсні, втупившись у Стара, попрямували в куток і покидали на підлогу зброю. В очах начальника в’язниці, в поглядах інших тюремників з’явились дивні гарячкові вогники. Здавалось, вони втрачали розум, і їх пройняв якийсь фанатичний безтямний порив, якась звіряча відданість. Зброя на підлозі, руки по швах, очі — невідривно спрямовані на Стара. Кожен нерв, кожен м’яз напружені до краю. Зараз він дасть команду, і вони сліпо кинуться її виконувати. Вони вже втратили людську подобу, вони вже придаток, безвільна часточка його нервів, його думок.

— А тепер всі в коридор! — гримів наказ Стара.

Слухняні, збиті докупи тюремники, товплячись, віддавлюючи одне одному ноги, посунули з камери. Позаду крокував Петер.

Кілька охоронців, що трапились їм в коридорі, спочатку здивовано витріщились на цю незвичайну картину. Але Стар одразу ж приєднав їх до гурту.

— Ей, ви, в коридорі! Сюди, до мене!

І вже не сім, а десять, п’ятнадцять чоловік, немов слухняна черідка овечок, тупотіли яскраво освітленим коридором.