Читать «Хто ти?» онлайн - страница 13
Олесь Бердник
Гаряча рідина обпекла Оленку, але вона хоробро допила до кінця. Одхилилася, передихнула. Микола підняв порожню склянку вгору, врочисто проголосив:
— А тепер… поклянемось… І зовсім тихо, проникливо, щиро додав, тримаючи Оленку за руку:
— Я клянуся… бути вічно вірним нашій дружбі… Якщо зраджу — то хай мене покарає клятва крові…
— Клянуся, — почувся тремтячий голос Оленки, — що ніколи не порушу клятву крові…
Микола вдарив склянку об землю. З дзенькотом розлетілися навколо скалки.
— Щоб ніхто ніколи не міг пити з цієї склянки, — пояснив він.
Вино зашуміло в голові Оленки. Вона схопила пляшку, розбила її об стовбур дуба.
— Щоб ніхто не пив більше цього вина!.. Микола несміливо взяв її за руку, заглянув у очі. Вона, глибоко вдихнувши повітря, прошепотіла:
— Може, ще щось треба?..
— Ще… треба поцілуватися… Формально… — Так вимагає клятва?..
— Угу…
Оленка, не задумуючись, обхопила за шию хлопця, поцілувала. Він, відчувши біля себе її стан, груди, палаюче обличчя, не тямлячи себе, схопив її в обійми.
Довго, ой, довго тривав цей «формальний» поцілунок. І, напевне, ніхто з них не хотів закінчувати його.
Оленка падала в безодню, летіла у вихорі незвіданого почуття в незнайомий світ, відкривала його вперше і не могла покинути.
Микола випростався, охопив долонями гаряче чоло, завмер. Дівчина знеможено сіла на лавку. Заплющила очі. Щось промовила. Він кинувся до неї, притулив її руку до своєї щоки.
— Ти щось сказала?..
Вона не здивувалася, що він назвав її
— Що це було? — ледве чутно запитала чи в нього, чи в вітру, чи, може, у свого серця. — Невже це…
Знову мовчання. Знову грозовий поцілунок. І так без кінця.
Місяць піднявся між верховіття дубів. Замовкали далекі звуки міста. Вщухли солов’ї. Тільки вітер захоплено хитав напружені життєвою снагою віти, доносив з далеких полтавських полів запахи квітів і полину.
Оленка лежала в обіймах Миколи, щаслива, виснажена неймовірним спалахом почуттів, і місячні промені ткали на її блідих щоках неземні узори. І раптом Микола відчув, як вона здригнулася.
— Що з тобою, Оленко?
— Нічого… нічого… мовчи… Ще хвилинку… Микола занепокоєно заглянув у її лице. Очі Оленки вдивлялися в глибінь нічного неба, на далеку кулю місяця, яка то поринала в хащі хмар, то знову випливала з них на ясне тло. Ось пливе чорна фантастична потвора. Вона роззявляє велетенську пащу, намагається ковтнути ясне світило. Місяць пручається, судорожно пульсує, виривається знову на волю…
Оленка з хвилюванням і острахом дивилася на космічну боротьбу двох велетнів. Їй вони здавалися символами життя. Якщо переможе світло — все буде ясно, гарно, щасливо. Вони з Миколою завжди йтимуть рядом, не розлучаться повіки. А якщо ні… ой, краще не думати!
Місяць поринув у темну хмару. Пітьма огорнула простір. Оленка притислася до Миколи, ждала. Неясні проблиски пробивалися крізь густу пелену, ніби там, за нею, билося, пульсувало болюче, гаряче серце неба. Невже не вирветься, невже не з’явиться знову?
Минали хвилини… чи віки… Микола чув, як дівчина важко дихає, як тремтить її тіло.
