Читать «Хто ти?» онлайн - страница 12

Оленка боялася ходити поночі в таких відлюдних місцях. Та нині вона відчувала поряд з собою руку, що випромінювала спокій і силу. Опираючись на неї, вона могла йти куди завгодно і скільки завгодно. І хлопець наче розумів її настрій. Він ішов поряд з нею тихо, обережно, мов боячись розхлюпати якийсь невидимий келих.

Дніпровська хвиля зустріла |їх журливим плюскотом. По набережній інколи проходили машини. Микола розгорнув газету, вимив склянку.

— Чиста…

Він вибрався на насип. Оленка торкнулася його руки, показала на схід. Там, за силуетами далеких будинків Слобідки, сходило багрове коло місяця.

— Я дуже люблю місяць, — сказала вона. — Це чудово, що він зійшов зараз…

Микола щасливо всміхнувся. Смішна і люба. Безумовно, місяць зійшов для неї… для мене…

Взявшись за руки, вони знову пішли нагору. Минувши Аскольдову могилу, заглибилися в зарослу кущами алею. В гущавині, під столітніми дубами, знайшли ветху лавочку. Десь на схилах заливалися п’янкими піснями солов’ї. Поміж стовбурами дерев пробирався потроху вгору місяць. Ставало прохолодно…

Микола зняв піджак, накинув його на плечі Оленці. Вона вдячно кивнула, закуталася. Намацала в боковій кишені пляшку. Витягла, подала йому.

— Почнемо? — запитала серйозно, довірливо.

Він мовчки хитнув головою, дістав ножик, вкрутив штопор у корок, витяг його. Взяв склянку, налив майже доверху вина. Підняв її поперед себе, показав Оленці на тлі місяця. Вино блиснуло, заграло багровими іскрами. Дівчина здригнулася, ніби від холоду.

— Що з вами? Може, холодно?

— Ні, нічого… Мені просто… якось моторошно…

— Може, ви боїтесь?

— Ні! — з викликом озвалася вона. — Не боюся. Що треба робити далі?

— Додати до вина… крові, — прошепотів Микола. — Ось дивіться, я зроблю собі… Він розкрив лезо ножика, запалив сірника, подержав його над вогником. Потім чиркнув ним палець. Оленка скрикнула. Микола підняв склянку, і дівчина бачила, як з його пальця в вино впало кілька крапель крові. Краплі розпливлися тягучими смугами, надаючи рідині моторошного забарвлення.

Микола поставив склянку на лавку, знову потримав лезо над сірником. Несміливо подав ножик дівчині.

— Тепер вам…

— Зробіть самі… Вона простягнула руку. Микола взяв тонкі пальці Оленки, доторкнувся до одного лезом. Тихо прошепотів:

— Не боїтеся?

— Ні! — з викликом заперечила дівчина. Обличчя її в місячному сяйві було блідим і урочистим. Ось воно на мить здригнулося, затремтіли тіні брів.

— Боляче? — схвилювався Микола.

— Ні…— в захваті прошепотіла Оленка.

Він підняв склянку, наблизив до неї руку дівчини. Вона з трепетом спостерігала, як кров її змішувалася з кров’ю Миколи. Десь в глибині оживали почуті і прочитані образи, заховані в душі таємничі картину предковічних часів. Їй здавалося, що це вже колись було… Хлопець прихилився до неї, прошепотів: — Тепер треба випити… і все…

— Разом?

— Разом…

Вони припали до склянки. Їх вуста були поруч, торкалися одне одного.