Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 80

Олесь Бердник

— Заждалася я синочків! Чому вони не повернулися додому?

Усміхається холодно господар планети, відповідає їй:

— Не захотіли повертатися сини твої додому. Залишились в моєму світі. А де вони тепер — і сам не знаю. Не маю і гадки, щоб їх шукати. Хочеш — шукай сама…

— Добре, — прошепотіла Мати. — Буду шукати…

— Одначе, — сказав господар планети, — до мене так не увійдеш, як зараз ти є. Оддай казковий корабель…

— Візьми, — сказала Мати.

— Оддай ще твоє блискуче покривало.

— Візьми…

— Хочу ще забрати від тебе чарівний перстень, обручку з чола, швидкохідні черевики, всевидюче дзеркальце. Не віддаси — не пущу до себе…

— Візьми, — сумно одказала Мати, подаючи свої прикраси.

І як тільки вона віддала те все господареві планети, як впала на землю, стала старою-престарою жебрачкою. І пішла шляхами битими, між селами, здіймаючи босими догами куряву.

Іде, бачить — стоїть край дороги стара-престара кузня. А в ній кує-видзвонює молотком літній коваль. Помагають йому два хлопці-молотобійці. А по боках — варта озброєна, наглядає за ковалем. І кує той коваль мечі двосічні, списи гострі, стріли гартовані. А все те — на вбивство, на розбій, на знищення. Придивляється Мати, жахається — пізнала вона сина свого Андрійка. Змінився він страшно, постарів, та проте серце Матері відчуло сина, кров рідну. Дочекалася вона, коли варта од’їхала, кинулася до коваля, схопила за руки порепані, почорнілі. Заквилила чайкою степовою:

— Ой синочку мій, Андрійку! Що з тобою зробили тут вороги прокляті? Чому ж ти не повернувся до Матері своєї, на планету нашу ясну?

Мовчить коваль, дивується. Не пізнає він Матері рідної. Дивуються й помічники, не знають, що говорити. Нарешті, коваль лагідно глянув Матері у очі, сказав:

— Не знаю вас, бабусю. Ви, певно, помилилися, не туди потрапили. Та й не Андрійком мене звати, а Федором…

Заплакала Мати, рушила далі. Бідкається вона, стогне — як підступно одібрав у її синів пам’ять господар цього світу, що не пізнають вони рідної Матері.

Йде вона, коли бачить — сад неосяжний. І ростуть у тім саду чудові плоди. Яблука, груші, виноград, малина, дині жовтіють на землі, бджоли гудуть поміж деревами. І ходить, наглядає за тим багатством дідусь сивий, похилий. А навкіл саду ланцюгові пси й варта недремна, щоб ніхто не міг спробувати яблука чи грушки. Пізнала Мати, що то син її Степанко — старий та нужденний. Гукає вона його з-за паркану. А пси аж хрипнуть від гавкоту, а варта жене Матір геть.

— Синку, Степанку! — гукає Мати. — Чи пізнаєш ти мене?

Дивується садівник, не пізнає Матері. Каже, що він не Степанко, а Сергій. Ридає гірко Мати, йде далі.

Шкандибає по шляху, бачить — косарі косять пшеницю. А по стерні за ними одразу орють сохою люди землю, готують для нового врожаю. І йде за сохою широкоплечий могутній чоловік, сіє зерна в землю чорну. Поспішила Мати, зраділа вельми, обняла сівача.