Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 78

А що третій син у неньки Миколка — кремезний, плечистий, мовчазний та соромливий. Інколи погляне на гостей з-під попелястих брів, осміхнеться лагідно, знову мовчить. Еге ж, не любить говорити Миколка. Зате любить він сіяти жито-пшеницю та всяку пашницю. Миколка — хлібороб.

Гей, як вийде він у небесне поле та як сипоне зернят у світ, — одразу ж на планетах буяє зелень, виростають ліси, квітчаються розмаїтими килимами поля і луки, колосяться ниви, звеселяють людські серця дивовижним багатством. У хатах пахтить хліб нового врожаю, здобутий тяжкою працею. А що може бути приємніше трудящим серцям, ніж пахощі хліба?

А Миколка вже оре небесне поле, засіває його сріблястими зернами, бо ж попереду все нові й нові зоряні жнива…

А що четвертий син у Матері — Петрусь білявий, голубоокий, — маляр-художник. Та такий мастак, такий умілець, що картини в нього живі виходять. Одного разу він змалював небесних птахів, та стільки дав їм снаги сердечної, таку життєву жагу вдихнув у творіння своє, що пташки ті — пурх-пурх! — та й полетіли собі понад світом. Ото радості було в хаті материнській!

Усіх любителів краси запрошує в дім юний Петрусь. Все береться він розмалювати, прикрасити, розквітчати. Бо ж без квіток пусто на планетах, хата непривітна без картини, схід сонця сумний без багряних барв. Хто лиш бажає дружити з красою — всіх четвертий синок навчає охоче.

Чи візерунки на листочках, чи барви метеликових крилець — то все від уміння Петрусевого, все від його щедрого серця, точної руки. І не було тій красі ні початку, ні кінця, бо ж брав він барви від неосяжності всесвітньої, від неба ніжно-блакитного, від зоряних променів…

А Василько — п’ятий син — то мудрець. Ого, там такий мовчун, такий філософ, що треба пошукати. Цілими віками думає він, сидячи над рікою, доскіпується до таємниці буття. А потім приходить до Матері та все питає-допитується:

— Ненько, а звідки зорі взялися? Ненько, а звідки ми з тобою та інші люди? А звідки планети?

А Мати усміхається, цілує в біляву голівку, а потім лагідно шепоче:

— Іди, синочку, помагай людям, навчай їх добрі жити, учись. А все те відкриється тобі в труді, в пізнанні, в творчості. Прийде час — кожна тайна стане явною…

І знову думає-думає Василько — роки, віки. І перехожі люди запитують у нього поради. Чи прилад комусь потрібно вигадати хитрий, чи машину для польоту, чи саморушійного тягача на поле замість тварини хліборобам закортіло — все це робить Василько, все розкаже, як і що. До всього він мастак! Думка в нього така вогняна, що одразу ж відкриває дивовижні скарби, приховані здавна Природою в надрах своїх — електричне сяйво, сильні машини, ліки проти хвороб…

А Юрко — шостий син — будівничий. Ще змалечку він копався в пісочку над рікою. Ліпив паски, городив фортеці, мурував палаци. А як виріс — приклав руки й думку до далеких планет, на поміч зоряним народам. Зосереджений, задуманий Юрко. Карі очі з-під примружених вій вглядаються у далечінь, мовби бачать там обриси казкових споруд, в яких так гарно, так зручно жити людям.