Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 50

— Де його знайдеш? — сумно оказав Вася.

— Глибше дивись. Можна минути справжній скарб… Придивляйся. Будуть друзі. Буде подруга.

— Ніколи! — скрикнув Вася.

Вона наблизилась до нього, прошепотіла:

— Дурненький. Те, що було, щезне. Розвіється. І прийде справжня. Твоя. Незамінна. Та не зрадить…

Почувся свисток. Сигнал електровоза. Вагони попливли. Майнула табличка «Київ — Владивосток». Рая Денисівна підвела руку. Гукнула:

— Держись, хлопче! Не забувай про ключ!

— Що? — не розчув Вася.

— Ключ! Ключ!

Він приклав руку до грудей, поклонився їй здалека.

Рая Денисівна йшла до воріт вокзалу, сумувала й раділа. Знов частинка її серця відривалась, пішла в море житейське. Чужа дитина, а стала близькою його доля, його покалічене життя, його химерна любов, раннє розчарування і вимушена суворість.

Нічого. Такі, як він, стають справжніми людьми. Тільки їм необхідна буря… Під тиском виростають алмази. Алмазне серце буде незломним. Ой, як потрібні такі людиі І тепер. І завжди. В усі віки…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЗІРНИЦЯ

Не удари молота, а легкий танець води, співаючи, обточує гігантські валуни.

Рабіндранат ТАГОР

1

Люба матусю!

Нарешті пишу тобі великого листа, з подробицями. Все уляглося, ввійшло у колію, я можу оглянутися, подумати. Ти ще й досі не знаєш, що зі мною сталося, чому я опинився тут, чому був у Києві. Розповім коротко. Я втік з Півночі. Наперед кажу — не жахайся, все скінчилося добре. Знаю, що це було дико, безглуздо, але тоді я не міг інакше. Не витримало серце неправди. Я щасливо добрався до Києва. Дуже хотілось до тебе, та стримав себе, зрозумів, що завариться ще більша каша. Заскочив до Н. — ти знаєш, про кого кажу. Мене просто прогнали. Це зовсім спустошило. Я пішов до прокурори республіки. Його не застав, а говорив з помічницею. Матусю, ти навіть не можеш уявити, наскільки мені пощастило, що я зустрів Раю Денисівну. Я розповів їй про своє життя. Все, все. І про тебе, і про батька. І про свої мрії. І про розчарування.

Мамо, колись я тобі розповім більше. А тепер лише повідомлю, що Рая Денисівна підняла мою «справу», її переглянули, мене виправдали. Запропонували повернутись до батька або до тебе. Я відмовився. До нього навіть на поріг не ступлю. А до тебе — не час. Я повернуся до тебе іншим. Коли знайду себе. І я попрохав Раю Денисівну, щоб вона допомогла мені влаштуватись на роботу. В яку-небудь геологічну партію. Я ще змалку мріяв про походи в далеких, невідомих краях…

І ось я в Сибіру. Точніше, на Алтаї. Працюю колектором в геогрупі. А група та — всього двоє людей. Начальник — молодий хлопець, на два роки старший від мене, скінчив геологічний технікум. Звати Михайлом. Рудий і весь в ластовинні. Мабуть, тому уникає дівчат. Мабуть, тому й спеціальність таку обрав. Дле про це потім. Хочу ще попередити тебе, щоб ти не переоцінювала значення слова «колектор». Це всього-на-всього раб техніка-геолога. Ішак. Завдання моє — колупати, довбати скелі, збирати зразки, складати в рюкзак, перти на спині десятки й сотні кілометрів. Розглядає й оцінює зразки, звичайно, начальник. Тобто Михайло. Я теж «насобачився», як висловлюється Михайло, і можу визначити на око, що за мінерал. Я вже подав заяву на заочне відділення інституту. Буду готуватися. Взимку засядемо в Бійську, тоді можна попрацювати над підручниками. А тепер провадимо маршрутну зйомку місцевості. Почали від гори Білухи, йдемо вниз по Катуні. Місця чарівні. Дикі, величні.

Білуха неповторна. Якась неземна. Ти знаєш — на неї не так просто вилізти, хоч вона й відносно невисока — чотири з половиною кілометри. У неї дві вершини, схожі на сідло. Коли я дивлюсь на цю гору, в мене виникає враження, наче її хтось зробив. Якийсь художник-титан. Отак ішов, ішов по землі, побачив прегарне місце серед тайги, зупинився на хвилинку, витесав з предковічних скель чарівну іграшку і поставив її на подив людям. А сам пішов далі. Ти не смієшся? Ні? Якби ти побачила білу царівну, ти б згодилася зі мною. В ясні дні Білуха звучить. Тиша навколо, цілковита тиша, а в тому мовчанні плине музика. Чари…

Ми потроху віддаляємось від Білухи. Вже видно лише верхівку. Звужується долина. Катунь грізно реве між скелями, скаче водоспадами на порогах. Ні душі. Села десь там, нижче, а тут — первозданна природа. Величні ліси, багаті надра, радіоактивні джерела, високі трави, безліч диких тварин. Колись сюди прийдуть люди, первозданність зникне! А мені жаль. Не так уже й багато лишилося на Землі диких, неторканих місць. Може, треба оберігати їх. Адже не всі люблять штовханину і шум. Інші віддають перевагу самотності. Як нині я і Михайло. У нього навіть є своя теорія відносно цього. Він каже, що людина лише в дитинстві прагне до єднання з іншими людьми. А визріваючи, вона хоче індивідуалізації, викристалізовування, а звідси — самотності. Що у великих групах неможливо виявити весь потенціал розуму, духу, серця. Що так чи інакше колектив обмежує вияв індивідуальності певними рамцями, постановами, інструкціями, законами.

Я пробував сперечатися з ним. Але він швидко роз’яснив мені свою точку зору, і я згодився з ним. Він запевняє, що людина високо індивідуалізована ніколи не вимагатиме для себе якихось привілеїв за рахунок колективу. Єдине, що їй треба, — повністю розкрити свої внутрішні сили. Знову ж таки — для інших, для своїх друзів. Отже, необхідно прагнути до таких умов, коли ніхто іне зможе втручатися в життя індивідуальності. Це й буде справжня свобода. Свобода вияву особи на благо всіх. І це, каже Михайло, стане можливим лише в Космічній Ері. Коли вільно можна буде літати в далекі світи, коли відкриються нові енергії для людства, коли наука пізнає інші виміри світобудови. Люди розширять поле своєї праці. Вже не тисячі кілометрів земної поверхні, а світлові роки стануть мірилом їхніх доріг. І тоді, каже Михайло, розквітне індивідуальність. Скажімо, полетить до далекої галактики група з двох, трьох чоловік або навіть одии космонавт. Фантасти пишуть, що ті космонавти полетять ради Землі, ради того, щоб збагатити скарбницю земної науки. Михайло сміється над такими уявленнями. Він вважає, що при субпроменевому польоті (це, матусю, політ з швидкістю, що наближається до швидкості світла) космонавти зможуть повернутися додому лише через тисячі й мільйони років, коли на рідній планеті не буде ні родичів, ні наукових закладів, що готували корабель, ні тих проблем, які космонавти вирішували. Отже, зоряні мандрівники стануть чужерідним тілом у своїй вітчизні, осколком минулого.

— Тоді не потрібно польотів? — запитав я його.

— Навпаки, — сказав Михайло. — Польоти і проникнення в космос відкриють еру справжнього розквіту людини. Як, наприклад, квіточка кульбаби, дозріваючи, розкидає летюче сім’я в повітря, щоб воно засіяло далекі поля, так і людство, вийшовши з колиски земної, буде засівати зоряїні простори своїми зернами. А ті зерна, ясна річ, повинні бути глибоко індивідуалізовані, чисті, самовіддані, неповторні. Адже кожне з них може створити новий світ…

Ти розумієш, матусю, який цікавий у мене начальник. Лежачи під зорями, ми з ним майже щоночі мріємо про далеке майбутнє, а може, й не таке вже далеке. Ми бачимо, як посланці Землі розійдуться в безмір, як на далеких планетах спалахнуть вогнища розуму, як вони з’єднаються з іншими мислячими істотами. А таке поєднання приведе до нового спалаху культури, цивілізації. І сонця, планети стануть клітинами неосяжного поєднання світів, яке утворить своєрідний Вселенський Організм. Навіть страшно подумати…

Бач, я почав тобі про власну долю, а збився на філософський трактат. Нічого, ти зрозумієш, наскільки це для мене суттєво — і відчуття своєї повноцінності, і радісна праця, і мудрий товариш. Закінчую лист, бо й так він вийшов дуже довгий. Не турбуйся про мене, я здоровий, сподіваюсь, таким і залишусь, бо повітря тут чарівне, чисте, можна жити лише ним. Листи я писатиму не часто — вертоліт приходить тільки раз на два тижні. А то посилаємо звіти портативною рацією. Буду телеграфувати по кілька слів. Не ображайся, матусю.

Дуже хочу отримати від тебе хоч кілька слів. Пиши, моя рідна. Цілую тебе.

Вася.