Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 49

Вирішив заглянути до неї. Крім мами ще лишалася вона.

І ось він прийшов. За дверима гомін. Веселі вигуки. Музика. Вечеринка? Свято? Незручно. Нічого, він викличе Ніну на кілька хвилин. І піде. Тільки подивитися їй в очі…

Вася натиснув кнопку дзвінка. За дверима почулися чіткі кроки. Двері відчинилися. На нього дивилася Ніна. Вася похитнувся, вхопив на повні груди повітря.

— Хто це? — злякано запитала вона.

— Ніна, — прошепотів він.

— Вася? — скрикнула вона. — Звідки ти? Як?

— Втік. З колонії. Піду до прокурора. Я не винен…

Ніна відхитнулася назад, втримувала пальцями тремтіння губ.

— А чого тобі від менввід мене… потрібно?

— Ніно, — благально сказав Вася. — Я на хвилинку до тебе. Я піду. Ради тебе я йшов по тайзі. Вірив. Ти казала, що будеш чекати… Що будеш вірна…

Ніна опанувала собою, зміряла Васю нищівним поглядом.

— Як ти смів? — В її голосі чулися крижані нотки. — Ти смів сюди прийти? Забудь про те, що було…

За її спиною з’явився Гриць.

— Хто там, Нінуль? — запитав він. — Що за Дід Мороз? О, кого бачу? Лицар краси? Яким вітром?

— Він утік з колонії, — злякано прошепотіла Ніна. — І прямо сюди. Ти розумієш?

Гриць різко причинив двері, в щілину сказав:

— Шкутильгай звідси подалі. А то подзвоню в міліцію. Каторжанин. Дружба дружбою, а злочинцям — поворот од дверей. І Ніну забудь. Вона моя наречена!

Гримнули двері. За ними глухо дзвеніли обурені голоси. Вася поплентавсь униз — розчавлений, спустошений за одну хвилину. Куди ж тепер? А, байдуже. На Хрещатик. До прокурора. Хай знову судять. Хай шлють куди завгодно. Попроситись в найважче місце. Щоб працювати. Щоб забути минуле. Він ніколи не матиме подруги…

Краще йти самому в житті.

Вася спустився по вулиці Героїв Революції до Хрещатика. Повернув праворуч. Постояв перед вивіскою. Прочитав грізні слова «Прокурор республіки».

Рішуче відкрив двері, його зупинили. Літня жінка запитала:

— Вам до кого?

— Мені прокурора республіки.

— Тільки його? — усміхнулася жінка.

— Тільки. Дуже важливо.

— Уже пізно, — сказала жінка. — його нема. Але є черговий прокурор. Я проведу.

— А він добрий чоловік? — з надією запитав Вася.

— Чи добрий? — перепитала жінка. — А тобі треба доброго?

— Аякже. Мені — потрібно сердечного. Інакше — не хочу…

Жінка задумалась. Вася дивився на неї, пізнавав у її погляді щось материнське — і в дрібних зморшках біля очей, і в голубому промінні очей.

— А мені розповіси? — запитала вона раптово.

— А ви хіба… прокурор? — Ні. Але я його помічник.

Вася помовчав. Хитався, сумнівався. Потім глибоко вдихнув повітря, ніби перед стрибком у безодню.

— Вам розповім.

Жінка хитнула головою.

— Ходім зі мною.

11

До відправки поїзда лишилося дві хвилини. Жінка глянула на годинник, всміхнулася Васі. Подала руку.

— Мені пора йти. Пробач. Може, ще один такий, як ти, чекає під дверима. Розумієш?

— Розумію, Рає Денисівно! Дякую за все, за все.

— Тепер ти вільний, без плям. Працюй. Не уникай людей. Шукай, підбирай до кожного ключ. Чуєш?