Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 46

— А в житті тим більше, — заперечив суддя. — Йому треба різкий поворот. Тоді вийде толк. Інакше — падіння. Хай два роки побуде в колонії. Закінчить десятилітку, попрацює. Знаю, що несолодко. Колонія — не рідна сім’я. Макаренків не густо. Та іншого шляху не бачу.

8

Все позаду — слідство, в’язниця, суд. Сором, ганьба, побачення з матір’ю, шлях до поїзда.

Все позаду… Цокають-колеса, колишуться нари, чорніють грати, тривожно і надривно котиться гудок паровоза. Мимо пливуть села, міста, ліси, поля. Ешелон прямує на північ.

За маленьким віконечком блимають зірки. Примарний промінь місяця мерехтить на зеленкуватих обличчях товаришів. Вони сплять, стогнуть уві сні.

А Вася не спить. Йому гірко. Йому самотньо. І далекий диск місяця, де стоїть в кратері Тихо космічна ракета з телепередавачем, поглиблює самотину хлопця. Самотність, самотність… Лише мама десь думає про нього. Та, може, Ніна. Ніна… Він так і не побачив її. Чи знає вона? Чи не осудить? Чи збагне, що він не винен, що лише сліпа випадковість штовхнула його на жахливу стежку…

Тиша. Стукіт коліс.

Тривожний рев паровоза.

Мчати б отак у глибину космосу.

Летіти б у такому ритмі на бронепоїзді назустріч ворогам… Постріли, грім вибухів. А герої невразливі, нестримні, як вихор, пронизують темряву ночі, прагнуть до нового, ясного світу. Крізь пургу, крізь смерть, крізь люті крики ворогів.

Рветься легкий шлейф пари за вікном.

Загорається срібне марево світанку. Низькорослі ялини стоять попід залізницею, огорнуті снігом і таємницею. А за ними — вогні, вогні.

Поволі зупиняється поїзд. Здалека долинає гучна команда. З гуркотом відчиняються двері. Сива хмара котиться до нар.

— Іванов, Рибенко, Селіджанов — виходь!

Заворушилися хлопці. Вася хутко схопився, стрибнув униз, підійшов до дверей.

— Плигай, — засміявся знизу чоловік у кожушку. Його обмерзлі вуса кумедно заворушилися. — Не бійся, тут снігу півметра, не заб’єшся.

Вася стрибнув, застряв у снігу, набрав у черевики. Нахилився, почав видовбувати.

— Нічого, нічого. Зараз прийдемо, валянки отримаєш. Хутко до зони, а то замерзнеш. П’ятдесят градусів, хлопчики!

Вася розгублено оглянувся.

— За мною, — сказав чоловік у кожушку. — Всі тут? Хто є хто? Ти Іванов?

— Так.

— А ти?

— Селіджанов, — з узбецьким акцентом сказав бронзолиций парубійко.

— А ти?

— Рибенко!

— Ну й лади! Бігом, алюр три хрести!

Скрипить сніг під ногами, на обрії марево, спить тайга під ковдрою зими. Блідими колами мерехтять ліхтарі понад зоною.

— Оце наш дім, хлопчики, — каже чоловік у кожушку. — Не лякайтесь. Прошу…

9

Минув рік.

Вася з часом звик до нового оточення. Звик до праці. Ходив на залізницю, ставив нові шпали, розчищав колію. А вечорами вчився. У десятому класі. Інколи приходили листи від матері. Ніжні, ласкаві, теплі.

Та разом із звичкою до розпорядку колонії не приходили до хлопця ясність і спокій ні на хвилину. Він став замкнутий, похмурий. Сторонився інших хлопців, був самотнім. Його не любили, вважали дикуном. Навіть кличку приліпили «Дикун». Він не ображався. Після вечері сидів у бібліотеці, читав книги, думав.