Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 45

— Я не знав… що треба доводити, — розгублено сказав Вася. — Я лише… щиро все розповів…

— Суд не може брати до уваги твої слова, — повчально заявив капітан, — якщо вони не стверджені фактами, свідченнями інших людей. Проти тебе дуже багато доказів — креслення, гроші в кишені, свідчення рецидивістів!

— Гроші вони запхнули в кишеню, — крикнув Вася у розпачі, — я не хотів! Повірте мені — я не хотів!

— Тихо. Не хвилюйся. Розберемось. Бачиш — справа твоя складна. Зараз запишемо все, потім підеш відпочивати. Викличемо батька. Матір. Хочеш бачити їх?

— Матір, — прошепотів Вася.

— Гаразд. Домовились. Веселіше тримайся, хлопче. Якщо правду кажеш, — ще нічого не пропало.

7

— Тату…

— Я не батько тобі. Отак осоромити. Негідник. Нікчема. Тобі мало було того, що я давав?

— Тату! Це неправда!

— Не хочу навіть слухати! Із-за тебе у мене великі неприємності. Ідіот!

— Йдеться поки що про неприємності вашого сина, — м’яко сказав слідчий.

— Плювать! — багровіючи, запально крикнув Рибенко. — Хай одержує те, що заслужив. Я відмовляюсь від нього. Мені не потрібні в сім’ї рецидивісти. Від-мов-ляюсь!

— Але це ускладнить його долю. Якщо ви візьмете на себе… то суд може…

— Не хочу! Категорично. Є колонії. Там йому мозок вправлять. Станеш людиною — тоді поговоримо! Бувай!

— Товаришу Рибенко! Це ваше остаточне рішення?

— Так!

— Тату!

— Я сказав — у тебе нема батька, доки не станеш людиною!

— Матусю, як мені боляче…

— Тихо, синку, тихо. Як бачиш, я не плачу.

— Ти віриш мені, матусю? Ти віриш, що я не злодій?

— Вірю, Василечку. Як же ти можеш бути злодієм? Я ж знаю тебе змалечку.

— Матусю… мене можуть засудити. Кажуть, колонія.

— Не бійся, Васю. Там теж люди. Знай, що я ждатиму тебе.

— Матусю… Всі одвернуться од мене. Вони ж не знають, як було. Вони подумають, що справді.

— Дарма, хай кажуть. Ти ж знаєш, що не винний. Вина моя, синку.

— Що ти кажеш?

— Так, синку. Я винна. Я залишила тебе на розпутті, коли розійшлася з батьком. Треба було забрати тебе. Моя вина, моя кара.

— Мамо! Який я радий, що ти така. Меиі тепер легше буде. Я вернуся… І ми знову заживемо разом. Ти жди. Ти чекай, матусю…

— Ждатиму, синку. Бережи себе…

Судді переглядались, мовчали. Стара жінка-засідатель витирала хустинкою вологі очі.

— Дитина ще. Гаряча, недисциплінована дитина. З чистою душею. Скільки таких потрапляє в пастку. Нам треба захищати молоді парості.

— Як? — запитав суддя, нахмурюючи брови. — Мене самогр гнітить доля цього хлопця. Але як захистити його? Випустити? Виправдати? Не покарати злочин?

— А чому б ні?

— Закон вимагає, — серйозно мовив суддя. — Пропустимо — де гарантія від рецидиву? Знову поряд з ним — вечеринки, спокуса, безвідповідальність, розтлінний приклад. Пряма дорога до повторення того, що сталося. Йому необхідне суворе оточення. Повірте мені — я знаю. Пробачимо раз — наплює на закон. Хай відчує удар. Навіть каменю потрібні удари. Щоб висікти іскри.

— Ой які у вас поетичні образи, — осудливо сказала жінка. — Та ви забуваєте, що це не літературний образ, а жива людина. В книзі можна гнути персонаж і так і сяк, а в житті…