Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 31

— Зола, — зітхнув Вася. — Все це зола…

— Що зола?

— Те, що ти кажеш, іграшки…

— Дозволь, дозволь. Ти ж сам агітував нас. Ще навесні, — образився Сергій.

— Було, — зневажливо махнув рукою Вася. — Тепер прозрів. Тверезо дивись на речі. Не помилишся.

Він рушив далі по вулиці. Сергій залишився стояти на тротуарі, розгублений, вражений.

А Вася йшов, намагався спіймати в свідомості якусь керівну нить. Мусить же він, неодмінно мусить дати сам собі відповідь — як жити? Як діяти?

Десятий клас. Потім інститут чи університет. Доросле життя. Куди? Для чого? Все байдуже, все здрібніло. Нема віри в людей. Найближчі люди втрачені. Розпач, як багно, заливає психіку. Якби битва. Подвиг. Щоб іти над прірвою, щоб завмирало серце! Де знайти його?

Може, піти до Ніни? Може, вона порадить, допоможе, розвіє павутину? Може, вона саме та, з якою йти довго і до кінця?

3

Двері відкрила Ніна. Вона підстрибнула, як маленька дівчинка, радісно защебетала, плещучи в долоні.

— Ой, який ти чудесний! За п’ять хвилин примчав. Тільки що подзвонила, а ти вже тут!

— Куди ти дзвонила? — здивувався Вася.

— Та тобі ж. Доморобітниця сказала, що передасть. Я ж сьогодні іменинниця. Шістнадцять. Да-ма! Скоро паспорт матиму. О!

Вася розгублено розвів руками.

— Пробач. Не знав. Я випадково…

— Випадково? — жахнулася Ніна. Потім засміялася дзвінко, невимушено. — Тим краще. Телепатично, як ти кажеш, відчув, по серцю. Проходь. Мої будуть дуже раді. Компанія невелика…

— А Гриць буде? — похмуро запитав Вася.

— Угу, — лукаво підморгнула дівчина. — Ну, а як же, Васю? Не запросити його незручно. Ми ж давні товариші. Почне розпускати всякі небилиці…

— Ніно… я прийшов до тебе, щоб поговорити.

— Потім, потім… Не роби страшних очей. Не треба трагедій. Я сьогодні іменинниця і хочу веселитися! Весе-ли-тися! Ходімо!

Ніна, а за нею Вася вступили до просторої вітальні. Там уже був накритий святковий стіл, барвисто прикрашений батареями пляшок, горами закусок. Навколо столу клопоталась невисока повна жінка з привітним втомленим обличчям. їй допомагала якась бабуся.

Жінка поглянула на Васю, дружньо кивнула.

— Добрий день, добрий день. Давно не заглядав. Ми вже вирішили, ще ти забув нашу Ніну. Полюбив іншу…

— Мамо! — перебила Ніна.

— А я що? Я правду кажу, — сміялася мати. — Проходь, зятьок, милості просимо.

Вася червонів, дурнувато усміхався. А мати, пораючись біля столу, гомоніла далі:

— Нічого соромитись. Якісь ви, сучасні, дивні. Колись у такому віці вже самостійними були, сім’ю заводили. А ви ще на батьківських спинах катаєтесь. Правда, в такого батька, як твій, можна кататись. Кажуть, він заступником міністра став?

— Здається…

— Оце синок! Не знає, як власний батько піднімається вгору! Такі сучасні діти! Ну, нічого. Аби добре було! Аби добре!

«Та не добре ж! — хотілося кричати Васі. — Навіщо ці солодкі слова? Навіщо усмішки, вимушена делікатність? Гірко, тоскно йому, а треба підтримувати нікчемну, дурну розмову! Йшов відкрити душу, порадитись, а випадковий день іменин стає на перешкоді!»

Ніна взяла Васю за руку, потягла до своєї кімнати.