Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 31

— З того, що члени клубу лають інших письменників. Особливо тих, хто має успіх.

Різенфельд щось презирливо бурчить під ніс. Я вже вирішую здаватися, як раптом у будинку Вацека напроти спалахує вікно, ніби освітлена картина в похмурому музеї. За гардиною ми бачимо Лізу. Вона саме одягається і стоїть тільки в бюстгальтері та дуже коротких білих шовкових трусиках.

Різенфельд свистить носом, як ховрах. Його смішної меланхолії як і не було. Я встаю, щоб ввімкнути світло.

— Не треба, — шипить вш. — Невже ви зовсім не відчуваєте поезії?

Він крадеться до вікна. Ліза починає натягати через голову вузьку сукню. Вона звивається, як змія. Різенфельд голосно зітхає:

— Ласий шматочок. Ох же чорт, який зад! Мрія, а не зад! Хто це?

— Сусанна в купелі, — заявляю я. Цим я хочу делікатно натякнути йому, що ми зараз скидаємось на старих козлів, які стежать за нею.

— Дурниці! — Вояжер із запитами Ейнштейна не зводить погляду з світлого, ніби залитого золотом, вікна. — Мене цікавить, як її звати.

— Не уявляємо. Ми бачимо її вперше. Сьогодні опівдні вона ще там не жила.

— Справді?

Ліза вже одягла сукню і розправляє її руками. Георг за спиною Різенфельда наливає собі й мені по чарці. Ми тихенько випиваємо.

— Породиста жінка! — каже Різенфельд, який усе ще не може відлипнути од вікна. — Видно, що справжня дама! Напевно, француженка.

Ліза, наскільки нам відомо, чешка.

— Може, це мадемуазель де ля Тур, — кажу я, щоб ще більше розпалити Різенфельда. — Я вчора десь тут чув таке ім’я.

— От бачите! — Різенфельд на мить обертається до нас. — Я ж казав, що француженка! Відразу видно — це je ne sains quoi Ч Вам не здається, пане Кроль?

— Вам це видніше, пане Різенфельд.

Світло в Лізиній кімнаті гасне. Різенфельд виливає горілку в своє здавлене комірцем горло і знову притуляється обличчям до шибки. За хвилину Ліза з’являється в дверях будинку і йде вниз вулицею. Різенфельд дивиться їй услід.

— Чарівна хода! Вона не дріботить, а робить широкі кроки! Струнка пантера! Жінки, які дріботять, — чистісіньке розчарування. Але ця — за неї я ручусь!

При словах «струнка пантера» я швидко п'ю ще одну чарку. Георг, потонувши в кріслі, беззвучно сміється. Ми свого досягли! Тепер Різенфельд обертається. Обличчя в нього сяє, як блідий місяць.

— Вмикайте світло, панове! Чого ми ще чекаємо? Швидше у вир життя!

Ми виходимо слідом за ним у теплу ніч. Я дивлюсь на його жаб’ячу спину. Якби я міг так легко преборювати свої сумніви і свій відчай, як оцей майстер міняти декорації, з заздрістю думаю я.

«Червоний млин» повний-повнісінький. Ми знаходимо вільний столик тільки біля самого оркестру. Музика й так гучна, а біля нашого столика вона просто оглушлива. Спочатку ми, розмовляючи, кричимо один одному у вухо, потім переходимо на жести, як тріо глухонімих. Танцювальний майданчик такий переповнений, що люди ледве можуть рухатися. Та Різенфельда це не турбує. Він наглядів біля стойки жінку в білому шовку, кидається до неї і ось уже гордо втискує її на майданчик своїм пузом. Жінка на голову вища за Різенфельда і з нудьгою дивиться поверх його голови на залу, прикрашену повітряними кулями. А біля неї кипить Різенфельд, наче Везувій. В нього ніби вселився диявол.