Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 220
Еріх Марія Ремарк
— Пане Кроль, що це все означає? — питає спантеличений начальник дільниці.
— Влада музики! — відповідає Георг. — Прощальна пісня другові, котрий вирушає в світ. Невинний вчинок, який, власне, заслуговує на підтримку.
— І це все?
— Все.
— Це порушення нічного спокою, — заявляє один із тих, що водили арештованих.
— А якби вони співали «Deutchalnd? Deutchland uber alles», то це теж було б порушення нічного спокою? — питаю я.
— Це зовсім інша справа!
— Той, хто співає, не краде, не вбиває і не пробує повалити уряд, — каже Георг начальникові дільниці.— Невже ви хочете ув’язнити весь хор за те, що він цього не робить?
— Женіть їх геть! — кричить начальник дільниці.—Тільки нехай більше не співають.
— Вони більше не співатимуть. Ви не пруссак, еге ж?
— Франконець.
— Я так і думав, — каже Георг.
Ми стоїмо на вокзалі. Ніч вітряна, і, крім нас, на пероні немає нікого.
— Ти приїдеш до мене, Георгу, — кажу я. — Я зроблю все, щоб познайомитись з жінками твоїх мрій. Коли ти приїдеш, дві-три вже чекатимуть на тебе.
— Приїду.
Я знаю, що він ніколи не приїде.
— Ти мусиш приїхати хоч би задля свого смокінга, — кажу я. — Де ще ти зможеш його одягнути?
— Це правда.
Вогненні очі поїзда пронизують темряву.
— Вище голову, Георгу, — кажу я. — Ти ж знаєш, що ми безсмертні!
— Так, ми безсмертні. А ти теж не давай здолати себе. Ти стільки разів рятувався від загибелі, що просто зобов'язаний вистояти й надалі.
— Звичайно, — кажу я. — Хоч би задля тих, хто не врятувався. Задля Валентіна.
— Дурниці. Просто тому, що ти живий.
Поїзд вривається під дах вокзалу, ніби на нього чекає п’ятсот чоловік. Однак чекаю тільки я. Я знаходжу своє купе і займаю місце. В купе пахне сном і людьми. Я відчиняю вікно в проході і висовуюся з нього.
— Коли людина відмовляється від чогось, то їй не обов’язково бути в програші, — каже Георг. — Тільки в ідіотів так виходить.
Поїзд рушає з місця.
— Хто ж про це каже. Але оскільки ми врешті все одно програємо, то можемо перед цим дозволити собі перемагати, як плямисті лісові мавпи.
— А вони завжди перемагають?
— Авжеж — бо не знають, що таке перемога.
Поїзд уже їде. Я відчуваю Георгову руку в своїй — надто маленьку й надто м'яку. На ній ще й досі не загоїлись рани, одержані під час бійки в нужнику. Поїзд набирає швидкість, і Георг залишається позаду. Я раптом помічаю, що він старіший і блідіший, ніж мені здавалося. Ось я вже бачу тільки його бліду руку і бліде обличчя, потім усе зникає і залишається лиш темрява. Я заходжу в купе. В одному кутку сопе пасажир в окулярах, в другому — лісничий, в третьому хропе жирний вусатий чоловік. В четвертому кутку тоненько висвистує носом жінка з обвислими щоками. Її капелюшок зсунувся вбік.
Я раптом відчуваю, що страшенно голодний, як завжди, коли мені важко на серці, і відчиняю свій чемодан, котрий лежить у багажній сітці. Фрау Кроль забезпечила мене бутербродами до самого Берліна. Я пробую намацати їх рукою, але ніяк не можу, і тому витягую чемодан із сітки. Жінка в капелюшку прокидається, гнівно лупає на мене очима і відразу ж засинає знову, виводячи й далі свої трелі.
