Читать «Чорний обеліск» онлайн - страница 20

Сьогодні вона Ізабела, я відразу помічаю це. Вона живе тоді в світі мрій, що не має нічого спільного з дійсністю, і здається легкою, невагомою. Я б не здивувався, якби метелики, що літають навколо, сідали їй на плечі.

— Ти знову тут! — радісно вигукує вона. — Де ти був весь час?

Коли вона Ізабела, то завжди зве мене на «ти». Це ні про що не говорить; вона тоді зве так весь світ.

— Де ти був? — знову питає вона.

Я киваю на ворота.

— Десь там, за ними…

Якусь мить вона пильно дивиться на мене.

— За ними? Чого? Ти щось там шукаєш?

— Може, й шукаю, та лиш не знаю що.

Ізабела сміється.

— Облиш, Рольфе. Ніколи нічого не знайдеш.

Я здригаюсь, почувши це ім’я. На жаль, вона часто зве мене Рольфом, бо, як і себе, вважає за когось іншого і не завжди за того самого. Рольф у неї чергується з Рудольфом, а раз з’явився навіть якийсь Рауль. Рольф — нудний опікун, якого я терпіти не можу; Рауль, очевидно, якийсь спокусник; найбільше мені подобається, коли вона зве мене Рудольфом: тоді вона мрійлива і закохана. Моїм справжнім ім’ям — Людвіг Бодмер — вона нехтує. Я кілька разів називав себе їй, але Ізабела просто не бере мого імені до уваги.

Спочатку це все мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще уявляв собі душевні хвороби тільки як припадки буйства, намагання вбити когось та ідіотизм — тим несподіванішою була для мене поведінка Женев’єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалось враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Але потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще не був у ній, але десь близько, і це надавало Ізабелі разом із молодістю — бо дівчині було тільки двадцять років — і хворобою майже трагічної краси дивовижної привабливості.

— Ходімо, Рольфе, — каже вона, беручи мене за руку.

Я ще раз пробую позбутися ненависного імені.

— Я не Рольф, — пояснюю я, — а Рудольф.

— Ти не Рудольф.

— Ні, Рудольф. Рудольф Айнгорн.

Ізабела колись так називала мене. Але мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.

— Ти й не Рудольф і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш. А зараз ходімо, Рольфе.

Я дивлюсь на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лиш прикидається.