Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 20

8. Розбій, розбійники — неспроста цими піснями захоплю­вався революціонер-демократ В. Бєлінський. Що правда, то прав­да: таки «русская удаль, отвага, молодечество». Звичайно, захоп­лювався й сам народ — творець фольклору, бо якби не захоп­лювався, то б не складав пісень і не беріг у своїй пам'яті, то й не кланявся б цим героям, мов іконі: за образом і подобою своєю.

Пісня «Ванька Каин» — це монолог розбійника, бродяги і хайла, який теж — «добрый молодец». У цій пісні мене до глиби­ни душі вражає щире зізнання:

Мне сахарная-сладкая єства, братцы, на ум нейдет.

Мне Московское сильное царство, братцы, с ума нейдет.

Іронізувати можна тут донесхочу, але ж — не до іронії. Бо хайлу справді таки болить Московське сильне царство. Бо цар­ство Московське — це й його рук справа, це й його турбот пред­мет, бо він, хайло, теж державник. Таки без іронії. Ех, нам би таких злодіїв та розбійників — що колись, що тепер, але інші в нас і злодії, і розбійники — далеко не державники, аж ніяк не державники!

Принагідно хочеться процитувати О. Герцена: «В песнях раз­бойнику отводится благородная роль... все симпатии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и его удаль». В одній з передмов до видання історичних пісень стверджується, що «декабристов привлекает «удалая» раз­бойничья и казачья песня»...

А справжній Ванька-Каїн, цей «добрый молодец» — герой реальний, що з лаштунків суто московського буття і своїм генієм, і боготворінням генія народного закономірно (бо хіба ж тут нема закономірності?!) перейшов до іконостасу російського поклонін­ня, до національно-фольклорного поминальника. Ото вже апофе­оз відваги, молодецтва та розгулу! Справжній Ванька-Каїн (Іван Осипович Каїн) - це московський злодій, грабіжник і сищик, народився 1718 року.

Розбійницький послужний список дуже широкий і розмаї­тий. На Волзі, примкнувши до понизової вольниці, грабував і розбійничав, проливаючи невинну кров. Потім у Москві став сищиком — і в білокамінну під його оруду почали стікатися аван­тюристи й заплічних справ майстри, майже вмить Москва стала розбійницькою столицею, де мирні москвичі не знаходили собі місця, повсюдно чинилися розбої і горіли пожежі, аж у далекому Петербурзі тремтіли від жаху! Ще за життя Ваньки-Каїна народ почав складати про нього пісні, після його смерті появилися його численні життєписи, до яких додавалося понад півсотні народних пісень про нього, поміж них — така перлина російського фольк­лору, як «Не шуми, мати, зеленая дубравушка» (для мого по­коління була хрестоматійним зразком, вивчали в школі; не знаю, як тепер). У народному сприйнятті, у фольклорі Ванька-Каїн — «добрый молодец», тут лише можна повторити слова О. Герцена про інших розбійників: «...отводится благородная роль... все сим­патии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и его удаль». Спроста це чи неспрос­та? Еге ж, спроста! Мабуть, у Ваньці-Каїні небезпричинно бачи­ли себе самих, милувалися самі собою, звеличували себе са­мих - широку російську душу, широкий російський характер, який буйно та яскраво, спонтанно щиро виявляє себе й через грабежі, розбої, злочинства, і, будучи начебто характером хрис­тиянським, нітрохи не задумується над християнською суттю свого вираження, бо в злочинному процесі вираження цього ха­рактеру ще начебто передчасно задумуватися над християнською мораллю, до неї ще не дійшло, а дійде пізніше (і чи дійде?!), як у того ж таки Васьки Буслаєва, котрий, згадаймо, зізнався: «А мое- то ведь гулянье неохотное». Тобто «гулянье неохотное» з покаян­ням до Гробу Господнього, а «гулянье охотное» було перед цим — розбій і кров. А взагалі, цікава це риса - ушкуйничати, злочинствувати, впиватися кров'ю, а потім - на прощу в Єрусалим, до «Єрдань»-ріки...