Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 122
Євген Гуцало
то жахаєшся вкотре від таких методів кривавого просвітителя Росії і задумуєшся — чи такі методи просвітительства для неї єдино можливі і чи немає інших методів, знаних у цивілізованих народів?
Постійне протистояння влади і народу!
Таке враження, що в російській історії весь час хтось готує «покушение на товариша Сталина», — і весь час за це хтось розплачується життям, і весь час є невмирущий Сталін, і весь час він боїться, що на нього готується замах, і, щоб знешкодити можливий чи уявний замах, — організовується терор. «Ленин жил, Ленин жив, Ленин будет жить!» Отже, проблема була, є, буде, - і як осмислити цю глибоку драму, як бодай намагатися розв'язати її?!
Забальзамований «Ленин и его шайка» (філософ Ільїн), забальзамована трупна ідеологія — усвідомлюють це чи не усвідомлюють нинішні апологети цієї трупної ідеології — водночас означає прагнення забальзамувати й самих себе, ще відносно живих, і самозвано покласти самих себе, забальзамованих і відносно живих, у мавзолеї власних ілюзій, щоб задурманений наркотиками брехні і фата-моргана комуністичної Білої Арапії народ бив їм поклони в їхніх прозорих індивідуальних мавзолеях, як ото бив і б'є у московському мавзолеї...
Або ж чи ви уявляєте собі гігантський мавзолей у масштабах усього так званого СНД, а в цьому космічних розмірів мавзолеї забальзамовані й водночас живі всі «народи Росії», як це було донедавна? Бо хоч і як протестує розум, бо хоч і якою фантазією це здається, але ж для наших комуністично-соціалістичних провідників не тільки так було, а й досі так є: «живее всех живых!». То до якого ж це орвеллівського оскотиніння власної психіки треба дійти й люто триматися за це своє оскотиніння психіки, щоб прах покійника (Великого Пса, як звістував у своїх пророцтвах Нострадамус) був живіший за цілі живі покоління цілих живих народів, та що ж це за геть неможливий прах живих народів порівняно з тим, котрий «живее все живых»?!
IV. У П. Вяземського є стаття «Взгляд на литературу нашу в десятилетие после смерти Пушкина» (1847, 1878). Тут сказано: «Возлюбив Россию, Карамзин должен был полюбить и пути, которыми провидение привело её к той степени величия и могущества, которую ныне она занимает. Карамзин не мог не быть монархическим писателем в высшем и бескорыстном смысле этого слова, потому что Россия развилась, окрепла и сосредоточилась в силу монархического начала... Некоторые обвиняют «Историю» Карамзина в том, что она не философическая; нужно бы наперед ясно и явственно определить, что должно признавать философиею истории».
