Читать «Твори. Том 1» онлайн - страница 456

Бретіньї пробурмотів:

— На мене?.. Зараз?..

— Так, вона сьогодні встала і хоче побачити найперше вас, ідіть же мерщій до неї і передайте їй, що я прощу пробачення.

Поль пішов до готелю; його серце завмирало від хвилювання.

По дорозі він зустрів маркіза де Равенеля, і той сказав йому:

— Дочка моя вже встала й дивується, чому ви до неї не навідуєтесь.

На сходах Поль зупинився, міркуючи, що сказати Хрис-тіані. Як вона його зустріне? Чи буде сама? Що відповісти, коли вона заговорить про його одруження?

Відколи в неї народилась дитина, він не міг думати про неї без болісного хвилювання, червонів і блід, намагаючись уявити першу зустріч з нею. З глибокою тривогою думав і про невідому йому дитину, батьком якої він був, — його мучило бажання побачити свою дочку й було страшно. Він відчував, що загруз у тому моральному бруді, який на все

життя запллмовує сумління чоловіка. Але найдужче він боявся погляду жінки, яку кохав так сильно і так недовго.

Чи не зустріне вона його докорами, слізьми, зневагою? Чи не задля того кличе його, щоб тільки прогнати?

І як йому самому триматися? Смиренно, розпачливо, благально чи байдуже? Пояснювати їй щось чи слухати мовчки? Сісти чи стояти?

А коли вона покаже дитину, що робити? Що сказати? Яке почуття годиться йому виявити?

Біля дверей він знову спинився, а тоді потягнувся до дзвінка, і помітив, що його рука тремтить.

Проте він натиснув пальцем кнопку з слонової кості й почув, як усередині задзвонив електричний дзвінок.

Служниця відчинила двері і впустила його. З дверей вітальні він побачив у глибині другої кімнати Христіану, яка лежала на шезлонгу й дивилася на нього.

Ці дві кімнати, які він мав пройти, видалися йому нескінченними. В нього підломлювались ноги, він боявся зачепитися за крісла та стільці і не наважувався дивитись під ноги, щоб не опустити очей перед нею. Вона не ворухнулася, мовчки чекала, поки він підійде. Права рука її лежала на сукні, а лівою вона сперлась на колиску з опущеною завісою.

Він спинився за три кроки від неї, не знаючи, що робити далі. Покоївка зачинила за ним двері. Вони лишились самі.

І тоді йому захотілося впасти перед нею навколішки й просити прощення. Але вона поволі підняла і подала йому руку.

— Добрий день, — стримано сказала.

Він не насмілився потиснути їй руку і, низько схиливши голову, ледь торкнувся губами її пальців.

— Сідайте, — мовила вона.

Він сів на низенький стілець біля її ніг.

Він почував, що треба щось сказати, але не знаходив ні слів, ні думок, і навіть подивитись на неї не наважувався. Нарешті озвався, затинаючись:

— Ваш чоловік забув мені сказати, що ви чекаєте на мене, а то б я прийшов раніше.

Вона відповіла:

— О, це байдуже! Все одно ми мали зустрітися… Трохи раніше… трохи пізніше…

І замовкла. Тому він швидко запитав:

— Сподіваюсь, ви вже добре почуваєте себе?

— Дякую. Досить добре, як тільки можливо після таких переживань.

Вона була дуже бліда, худа, але краща, ніж до пологів. Особливо змінились її очі,— такої глибини в її погляді він досі не бачив. Вони ніби потемніли, не такі ясні, не такі прозорі, синіші. А руки були мертвотно-білі, мов у покійниці.