Читать «Твори. Том 1» онлайн - страница 454

Наступні дні вона провела в спокійному смутку, багато думала, загартовуючи собі душу й серце, щоб за кілька тижнів мужньо повернутися до життя. Найголовнішим заняттям її тепер було дивитись на свою дочку: вона сподівалася побачити перший проблиск свідомості в її погляді, але бачила тільки дві круглі голубі ямки, що незмінно поверталися до великого ясного вікна.

І відчувала глибоку тугу, думаючи про те, що ці сонні ще очі дивитимуться на світ так же, як і вона, — крізь оманливий серпанок мрій, що п’янять щастям і довірливою радістю жіночу душу. Ці очі любитимуть усе, що любила й вона, — чудові ясні дні, квіти, ліси і, на своє лихо, людей. Певно ж, когось полюблять. Полюблять чоловіка. Носитимуть у собі його знайомий, любий образ, бачитимуть його, коли він буде далеко, палатимуть, коли його зустрінуть… А потім… а потім… вони навчаться плакати! По цих щічках тектимуть сльози, страшні пекучі сльози! І від жахливої муки зрадженої любові ці нині ще тьмаві, невиразні очі, які будуть тоді синіми, стануть невпізнанні, зблякнуть від розпачу й туги.

І вона безтямно цілувала дитину, приказуючи:

— Не люби, моя донечко, нікого, крім мене!

Нарешті одного дня професор Ма-Русель, що навідувався до неї щоранку, заявив:

— Ну що ж, добродійко, сьогодні ви вже можете ненадовго встати.

Коли лікар пішов, Андермат сказав дружині:

— Дуже шкода, що ти ще не зовсім одужала, бо сьогодні у нас відбудеться дуже цікавий для нашої установи дослід. Своєю автоматичною гімнастикою доктор Латон зробив із старим Кловісом справжнє чудо. Уяви собі, що цей бродяга тепер ходить майже так, як і всі люди! До того ж, з кожним сеансом почуває себе краще.

На догоду чоловікові вона спитала:

— І ви хочете влаштувати прилюдний сеанс?

— І так, і ні. Ми проведемо сеанс тільки для лікарів і кількох наших друзів.

— О котрій годині?

— О третій.

— Пан Бретіньї теж там буде?

— Авжеж. Обіцяв прийти. Все правління буде. З медичного погляду це дуже цікаво.

— Знаєш, — сказала вона, — я саме в цей час встану, попроси, щоб пан Бретіньї провідав мене. Поки ви провадитиме дослід, він за компанію побуде зі мною.

— Гаразд, люба.

— Ти не забудеш?

— Ні, ні, не турбуйся.

І Андермат пішов збирати публіку.

Після того, як Оріолі піддурили його з видужуванням паралітика, він тепер і собі дурив хворих, дуже легковірних, коли йдеться про лікування, і говорив про чудесне зцілення так часто, палко й переконано, що йому й самому вже важко було розібратися, вірить він у це чи ні.

Десь на третю годину всі, кого йому пощастило залучити, зібрались коло дверей лікарні, чекаючи Кловіса. Старий прийшов, спираючись на два ціпки, все ще тягнучи ноги й чемно кланяючись праворуч і ліворуч.

За ним йшов Оріоль із сином та дочками. Поль і Гонтран супроводили своїх наречених.

У великій залі, де містилося всяке гімнастичне знаряддя, стояв доктор Латон, розмовляючи з Андерматом і доктором Онора.

Радісна усмішка майнула на його поголеному обличчі, коли він побачив дядька Кловіса.

— Ну як? — спитав він. — Як ми себе сьогодні почуваємо?

— О, гаражд, гаражд!

Появилися Петрюс Мартель і Сен-Ландрі. їм теж хотілося подивитись. Перший вірив, другий сумнівався. За ними,